Тринадцятий титул "Динамо"

"Динамо" - чемпіон України© fcdynamo.kiev.ua
За день до дня народження Сьоміна, із помітною порцією "післядонецької" оскомини та розчарування "Динамо" завойовує чемпіонський титул.

Цілком серйозно можна стверджувати, що звиклі до постійних національних звитяг динамівці залюбки б проміняли тринадцятий в своїй новітній історії титул на право грати в фіналі Кубка УЄФА. Проте через власну ж, так би мовити, службову недбалість мусять задовольнятися лише звичним фаворитством українського розливу.

Результати 27-го туру Прем'єр-ліги

Вкотре пересвідчуюсь, навіть на прикладі останнього, чемпіонського поєдинку проти "Таврії", що "Динамо" мало реальні шанси пройти "Шахтар" лише у випадку оптимальної, "першої свіжості" своїх лідерів. Милевському, Алієву й решті основних вукоєвичів та нінковичів кров із носу треба було давати тривалі перепочинки. Чемпіонський відрив – п’ятнадцять очок – було встановлено киянами не вчора. І навіть не позавчора. Тобто, повністю надолужити згаяне "Шахтарем", а тим більше "Металістом" видавалося нереальним. Мені здається, цю аксіому чудово розуміли як у Донецьку та Харкові, так і в Києві. Чому це не хотів, не знав, чи не міг зрозуміти ЮрПавлович, - загадка за сімома печатями. Маючи колосальну дистанційну перевагу над переслідувачами, а також ще відчутніший "адмінресурс" (і нехай хтось спростує його наявність), "біло-блакитні" турів за сім-вісім до фінішу чемпіонату могли спокійнісінько, підкреслюю – спо-кій-ні-сі-нько курити бамбук, даруйте, кальян у "П’ятому елементі" чи деінде, зробивши ставку в останніх, нічого не вартих із турнірної точки зору матчах, на Зозулю, Ярмоленка чи Морозюка. І на решту так званої перспективної молоді. Та навіть на Гільєрме, якого, як кажуть, купували для підсилення. Акурат на Кубок УЄФА. Одначе надалі чомусь виявилося, що він хронічно травмований. Ніби-то за місяць оклигав, а потім знову пошкандибав до лазарету. То навіщо він узагалі потрібен за такі скажені гроші? Щоб донецькі Морено та Кастильйо не почувалися самотніми?

Так ось, стверджував і стверджуватиму, що чемпіонат "Динамо" мало догравати резервом. Гаразд, напіврезервом. Це для затятих песимістів. І прихильників творчості Шовковського та Несмачного. Хоча маючи такий відчутний гандикап, кияни могли собі дозволити випускати й Парамона. Але Сьомін чомусь вперто робив ставку винятково на дванадцятьох-тринадцятьох виконавців. Причому на всіх фронтах. Я можу в цьому плані зрозуміти Маркевича, який подібною арифметикою займався через безвихідь. Але ж Сьомін, навіть попри незрозумілу низку травм, мав куди більші можливості для кадрового маневру! Мав, але не використовував. Чому? А хто ж тепер це скаже. Може, через свою, скажімо так, зайву обережність?

Так чи інакше, але отримавши справді унікальну можливість переписати як свою власну, так і клубну історію, Сьомін зупинився на півдороги. Зупинився сам. І дорікати має тільки собі. Ось так. І чемпіонський матч проти "Таврії" – зайвий цьому доказ. Бо для того, аби грало "Динамо" без Алієва і Милевського, треба лишень давати такому "Динамо" офіційну змагальну практику (практику першої ліги не пропонувати). Згадайте лишень, як виглядали пару років тому обидва "гадьониші" через брак ігрового часу? Нічим не ліпше від нинішніх Зозулі чи Ярмоленка. Тому й мучилась київська команда проти міцного за внутрішніми рамками, але непретензійного навіть у цьому ж контексті опонента. Мені чомусь здається, що якби Юрій Павлович не почав у другій половині зустрічі кидати в бій знайомі до болю обличчя, чемпіонство довелося б відкласти до наступного туру, - такий відчутний, навіть разючий дисбаланс в підготовці гравців із різних обойм динамівського колективу.

А взагалі, зараз складно сказати, як би повелися навіть динамівські лідери, коли б півфінальна поразка від заклятого донецького друга припала не на кінець сезону, а на його половину. Чомусь мені видається, що було б усе набагато складніше. Привид "Севільї" і Палопа ще довго бовванітиме над українськими просторами. Після поразки від іспанців "Шахтар" на внутрішній арені програв усе, що міг і не міг, - такими сильними були розчарування та інерція. Моральний удар для киян був не простіший. Радше навпаки. Проте отримали вони його фактично у ранзі чемпіонів країни. Відтак повністю провалити сезон не зможуть при всьому бажанні.

Тому тут доречніше сказати добре те, що добре закінчується. "Динамо" повернуло собі звання найкращої вітчизняної команди (а в сумі таких регалій аж тринадцять), а з ним – і автоматичну перепустку до групового турніру Ліги чемпіонів. І з цього приводу кияни мають помітну перевагу над "Шахтарем". Адже навіть якщо станеться так, що гірники виграють Кубок УЄФА, команда Мірчи Луческу може й не пройти відбіркове сито лігочемпіонської кваліфікації, бо суперники там будуть не такі вже й прості. Багато залежатиме від жеребу. Та про це – іншим разом.

Нині ж, попри певну оскомину й деяке розчарування, треба привітати "Динамо" з перемогою в чемпіонаті. Перемогою настільки заслуженою, наскільки і очевидною. За великим рахунком, справжніх переслідувачів, реальних конкурентів у боротьбі за першість у динамівців цього разу не було. Хоча це вже не їхня проблема.

А ще треба привітати Сьоміна. Чемпіона України. І просто людину, у якої день народження майже збігся з чемпіонським титулом. Незважаючи ні на що, цей тренер фактично за рік зумів зробити те, що вихідцям із динамівської сім’ї не вдалося майже за десятиліття.

Отже, і курс, і вибір правильні. За великим рахунком.

Залишилось їх зберегти і примножити. Але це вже інша історія.

Дізнавайтеся головні новини першими — підписуйтесь на наші push-сповіщення.
Обіцяємо повідомляти лише про найважливіше.

Відправити другу Надрукувати Написати до редакції
Побачили помилку - контрол+ентер
Всього коментарів: 0
Вибір редакції