Трішки Європи в каламутній воді

Юрій Винничук© УНІАН
Збирається весела гоп-компанія з Одеси зі своєю багатометровою червоною шматиною. Наші хлопці уже орендували сорок чорних биків і натаскують їх на червоне.

О-о-ой, що буде! Я вже наперед хвилююся, коли думаю про День Побєди. Львівська влада червоні прапори мужньо заборонила. І має рацію, бо під червоними прапорами тут пролито було крові значно більше, ніж під нацистськими. Якось так сталося, що у моїй великій родині були за совєтів і розстріляні, і ув’язнені, і вивезені на Сибір, але жодного, хто постраждав би від рук німців. Тому у мене сентиментів щодо червоного прапора нема.

Але ветерани і комуністи готуються вийти з червоними прапорами на зло клятим бандерівцям. А ще збирається весела гоп-компанія з Одеси зі своєю багатометровою шматиною. Ото буде потіха!

Наші хлопці теж не байдикують. Уже орендували сорок чорних биків і натаскують їх на червоне. Причому не як-небудь, а так, аби роги били просто межи ноги – отуди. Щоб уже більше та червона зараза не розмножувалася.

Якщо хтось при цьому дуже хоче попереживати за ветеранів, то не переймайтеся. Справжні ветерани уже по парадах не ходять. А ті, що вийдуть обвішані орденами і медалями, в костюмах пропахлих нафталіном і з бадьорим вогником в очах, за віком можуть хіба їхніми дітьми бути.

Одне слово, чекаємо у Львові на забаву. Ніколи не виходив у місто 9-го травня, а цього разу піду. Але, знаєте, хочеться мені часом і про щось добре написати. А то все нарікаю на життя, владу критикую... Дружина каже: "Та ти б хоч на Великдень їх у спокої лишив". На самий Великдень не вдалося, але ж свято триває цілий місяць. От я й дозрів нарешті. Спробую написати щось добре і радісне.

Бо ще до Дня Побєди буде у нас День Міста на святого Юрія. І ось у цей день станеться просто таки знаменна подія – нарешті озветься наша ратуша голосом сурми.

Така уже була традиція у європейських містах: утримувати коштом міста сурмача, який би сурмив щогодини. Сурмач у давні часи був ще й вартовим міста, сигналячи про зародження пожежі і наближення ворога. Кожне місто мало свої позивні. Мав їх і Львів. Спочатку сурмач стояв біля годинника на вежі над Галицькою брамою. А у 1491 році, коли завершили будівництво ратушної вежі, то помістили на ній годинника, сурмача і сторожа. Сурмач мав на вежі помешкання. Згідно з інструкцією, він також повинен був "мати товариша або сина і щогодини вдень і вночі виголошувати сигнали часу, а в святкові дні тішити мешканців гарною грою, а передовсім пильнувати місто від усякого наїзду і від вогню".

Як зазначив Іван Крип’якевич, "14 липня 1826 року сталася подія, що потрясла цілим Львовом: стара ратушева вежа пополудні зарисувалася (трісла) й о годині чверть на сему вечером із великим тріскотом завалилася. Наперед вже спорожнено Ринок з людей, але все-таки у звалищах погиб трубач, двох жовнірів і трьох робітників".

На час, коли тріщина на вежі почала рости, перед ратушею зібрався великий тлум роззяв. Цікаво, що людиною, яка зчинила ґвалт, що вежа ось-ось завалиться, і завдяки чому кількість жертв не виросла, був тесля з таким віщим ім’ям Кафка. За це він опісля отримав навіть почесного хреста з Відня.

А Львів – це таке місто, що навіть трагічну подію може перетворити на веселу пісню. Відтак падіння вежі оспіване було не тільки у віршах, вуличних піснях, але й у драмах і белетристиці. Ян Камінський написав водевіль "Руйнація ратушової вежі". У наш час Юрій Андрухович створив на цю тему вірша, а Віктор Морозов поклав його на музику.

Вежу опісля відбудували і сурмач знову сурмив на чотири сторони світу. Але після 1939 року настала тривала перерва – совєтська влада не потребувала жодних загальноєвропейських традицій, тому позникали сурмачі не тільки у Галичині, але і в Прибалтиці. Однак, якщо у Прибалтиці відразу після отримання незалежності цю традицію відродили, у нас чухалися цілих двадцять років.

І усі ці двадцять років я намагався достукатися до сердець львівських мерів, серів, перів, пройдисвітів і патріотів, партократів і демократів, усі вони радісно кивали головами, казали: "Чудова ідея!" і – не робили нічого. Поволі в мені почала наростати лють. Я почав фонтанувати гнівними репліками на телебаченні і в пресі. Я почав їх називати рагулями й іншими поганими словами. І сталося диво!

Тепер ви зрозуміли, яка тема мого допису? Тема звучить так: "Сила друкованого слова на сучасному етапі!" Після чергового інтерв’ю, в якому я знову згадав львівських рагулів, пролунав дзвінок... Ні, не з ратуші. Задзвонив видавець "Експресу" і "Post-Поступу" Ігор Починок, який, прочитавши моє інтерв’ю, загорівся втілити в життя те, що вже скидалося на безнадійну маячню. І з того моменту усе закрутилося. Відомий композитор Юрій Ланюк за лічені дні створив кілька варіантів мелодії для сурми. Модельєр Оксана Караванська погодилася буквально за тиждень не тільки спроектувати дві уніформи для сурмачів, а навіть їх пошити.

Влада теж прокинулася і заметушилася. Правда, її найбільше цікавило, хто за це все заплатить. Зокрема й сурмачам за щоденні сурмління. Але довідавшись, що священний бюджет міста Львова не постраждає, полегшено зітхнула і, склавши ручки на животику, застигла в блаженному очікуванні святкового дійства, коли можна буде вийти перед народом і вклонитися.

І ось 6-го травня двоє сурмачів зійдуть на вежу та почнуть сурмити кожну годину. Так, як то є в багатьох містах Заходу. Бо глибокі традиції пальми товариша Мєрцалова якось нас не дуже надихають. Хочеться, знаєте, трішки Європи. І вже навіть подекуди вона у нас є. Оце заходжу сьогодні до крамниці "Продукти з Італії", купую італійський хліб, італійські макарони (1 кг – 18 грн), великий шмат сиру Parmigiano Reggiano, півторалітрову пляшку білого Trebbiano D’Abruzzo (45 грн) і думаю собі: ех, шкода, що не можу я товариша Азарова пригостити. А то ж він, бідачка, мусить свою екологічно чисту капусту хрумати. Котру сам і вирощує. Хоча, може, він і не ту капусту мав на увазі, котру кози люблять, а ту, що – депутати.

Але не будемо про сумне. У душі моїй нині свято. У п’ятницю на ратуші заграють сурми і, можливо, нічого особливого не станеться, окрім одного: ми нарешті прокладемо місток через урвище завширшки у понад 70 років і поєднаємо нинішній Львів з тим, що був і за Польщі, і за Австрії, і навіть за короля Данила.

________________________________________________________________________________

Читайте також:

Коли забракло "русской плоти"

Російське православ’я з давніх часів страхалося усього західного, вважаючи здобутки науки мракобіссям. Затуркані попи вигнали з Москви Івана Федоровича, який втік у Західну Україну і там продовжив друкарську справу.

Дізнавайтеся головні новини першими — підписуйтесь на наші push-сповіщення.
Обіцяємо повідомляти лише про найважливіше.

Відправити другу Надрукувати Написати до редакції
Побачили помилку - контрол+ентер
Останні Перші Популярні Всього коментарів: 39
Вибір редакції