"Цікаві книжки" з Вахтангом Кіпіані

Вахтанг Кіпіані
872 дні німецької облоги Ленінграда. Герої та злочинці блокадного міста. Божевільно страшні цифри втрат.

Що читаємо? Історико–медичне дослідження «Жизнь и смерть в блокированном Ленинграде» (видавництво «Дмитрий Буланин», Санкт–Петербург, 2001). Дослідження підготовлено великим колективом російських та європейських вчених під егідою Академії військово–історичних наук. Наклад – усього 800 примірників, що робить книгу бібліографічною рідкістю.

Що цікавого? Початком блокади вважається день 8 вересня 1941 р., коли німецькі війська захопили місто Шліссельбург, у сорока кілометрах від Ленінграда, й замкнули кільце на суходолі. Однак насправді, починаючи з 27 серпня покинути північну столицю СРСР вже не видавалося можливим.

Німецька блокада, «взятие города измором», була тактикою для досягнення переваги у війні. Спочатку лікарі почали фіксувати недоїдання, памороки, потім – виснаження, відтак почалася епідемія смертей. Медики писали владі – «обращает на себя внимание значительное количество «острых смертей», необъяснимых для врача на первый взгляд». Це вже був голод.

На відміну від інших міст, які стали символами Другої світової – Сталінграда, Варшави, Хіросіми, Нагасакі, колишня столиця Російської імперії була єдиним містом, більшість населення якого загинуло не від бойових дій, а від голоду: «В период второй мировой войны Ленинград пережил демографическую катастрофу, величайшую из всех когда–либо случавшихся, что позволяет считать её уникальным явлением в истории человечества».
За переписом 1939 р. в Ленінграді і найближчих містах–супутниках проживало близько 3,2 млн. осіб. 87% – росіяни, понад 6% – євреї, 1,7% – українці тощо. З початком радянсько–фінської війни демографічна ситуація змінилася – більше ста тисяч чоловіків були мобілізовані на фронт, натомість до міста прибули понад 50 тисяч підлітків, яких набрали для навчання в професійно–технічних училищах. Плюс до міста прибилися біженці з Карелії, колгоспники з області. Отже, на початок війни мешкало близько 3 млн. осіб. Майже половина з них – діти та утриманці («иждивенцы»).

Можливість здачі німцям радянське військове командування навіть не розглядало – через статус колиски революції та оголошені плани нацистів знищити його вщент. Автори пишуть, що «нет никаких оснований полагать, что судьба этого населения под нацистским правлением была бы лучше участи в реальных условиях блокады», але саме ці умови й стали трагедією міста.

1 вересня 1941 р. у місті було офіційно припинено вільну торгівлю продуктами харчування. На підприємствах обіди стали з одного першого блюда, але й за ним треба було вистояти у величезних чергах.
Вирішальним чинником виживання стало володіння продуктовою карткою. Міське управління пожежної охорони вписало в списки працюючих 247 «мертвих душ» і на них отримувало продуктові картки. Уже на третій день війни, 24 червня 1941 р., було заарештовано кухарку однієї з їдалень, яка примудрилася винести з роботи близько півтонни продуктів і промтоварів на суму 300 тис. рублів. У 42–му завідувач однієї з їдалень зміг «зекономити» дві тонни хліба, 1230 кг м’яса, 150 кг цукру...

За розкрадання продовольства ввели суворе покарання – від 5 років ув’язнення до розстрілу. Але і це не зменшувало кількості тих, які «химичили» з картками та привласнювати те, що мали зберігати та розподіляти. За час блокади більше 15 тисяч злочинців були покарані, зокрема 2093 – до смертної кари. Органами міліції було вилучено більше 23 млн. рублів, діамантів на 6428 каратів, 767 кг срібла, понад 40 тисяч американських доларів.

Була запроваджена система так званого «котлового довольствия» – це коли картки здавалися в їдальні, натомість громадянин отримував право харчуватися там. Перереєстрація карток проходила майже щомісячно, небезпека їх втрати протягом всієї війни була найбільшим жахом ленінградців. Та й щоб їх отоварити, треба було займати чергу з четвертої–п’ятої ранку. Процвітав чорний ринок та обмін: за наручний годинник можна було виміняти півтора кіло хліба, за дамську шубку з кролика – пуд картоплі, за валянки з калошами – 4 кіло макухи.

Найгірше було біженцям, які потрапили до міста в останні дні перед замкненням кільця блокади. Їм картки було «не положено». Дехто почав ловити голубів, кішок і собак, але попервах це сприймалося як антигромадські дії. В одній з військових частин залишилася кішка, яка вправно воювала з щурами. Так, вартовим було наказано чатувати, зокрема, й безпеку тварини від посягань людей, які божеволіли від недоїдання.

Перший випадок канібалізму було зафіксовано 15 листопада 1941 р., коли мати задушила свою півторарічну дитину, щоб нагодувати трьох інших. Військовий прокурор міста Панфіленко писав секретарю міськкому партії Кузнєцову, що в грудні 1941 р. за людожерство було засуджено 26 осіб, в січні 42–го вже 366, а за перші два тижня лютого – 494!

Автори монографії вважають, що ленінградська система статистики була, на відміну від загалом по СРСР, вільною від приписок. Річ у тім, що з 1939 р., щоб приховати масштаб репресій і смертність в установах ГУЛАГу, діяв наказ НКВС № 674. В’язень, приміром, з Києва, померлий у таборі біля Воркути, проходив у статистичних звітах столиці України, а не по Комі АРСР. Так ось, для Ленінграда в кінці 41–го було зроблено виняток – і всі смерті фіксувалися в одному місці.

Голодна смерть забирала людей так швидко, що ЗАГСи не встигали реєструвати всі випадки. Працівники ЗАГСів створили «філії» при 10 найбільших лікарнях та кладовищах, щоб реєструвати небіжчиків безпосередньо на місці смерті та поховання.

Зазвичай першими помирають наймолодші та найстарші. Однак, 71% загиблих у перші місяці становили чоловіки після 40 років. Тільки навесні 1942 р. жінки почали «випереджати» чоловіків в страшній статистиці. Як писав один із очевидців трагедії, «мужчины и подростки все вымерли, остались почти одни женщины».
Вже в жовтні 41–го смертність, якщо порівнювати з липнем, виросла вдвічі. У листопаді – в три рази! А попереду була страшна голодна й напрочуд морозна зима. Мор захопив дітей віком до року, які найгірше переносили холод. Майбутній академік Дмитро Ліхачов писав у спогадах – «Холод был каким–то внутренним. Тело вырабатывало слишком мало тепла».

При таких нормах харчування, які були в блокадному місті – 150–500 грамів хліба на день, 12,5 грамів чаю, яєчний порошок – 150 грамів, шоколад – 100–200 грамів, солоні помідори, іноді сіль, пляшку вина чи горілки – на місяць, людина не могла вижити більше ста днів. Діти отримували харчування втричі менше будь-яких мінімумів – крім хліба їм видавали лише раз на місяць десяток яєць, 200 грам сметани, по 100 грам соків, сухофруктів. І тим не менше сотні тисяч ленінградців пережили ці 872 дні, що є справжнім дивом, але водночас і предметом для наукових досліджень.

22 листопада 1941 р. відкрилася легендарна «Дорога життя» по замерзлому Ладозькому озеру. Під обстрілами в місто везли продовольство, а вивозили на «велику землю» робітників та інженерів Іжорського та Кіровського заводів, на яких було покладено завдання швидко відновити танкове виробництво на Уралі.

В січні 42–го померли близько 90 тисяч ленінградців, у лютому – 108 тисяч. Найжахливішими днями блокади вважають 6–7 лютого, коли не стало відповідно 4719 і 4720 людей. Вимирали цілі родини, квартири, під’їзди, будинки – тому облік відбувався потім ще не один місяць і навіть рік (відомі документи подібного змісту навіть за 1959 рік!).

В липні 1942 р. у місті залишалося трохи більше 800 тис. жителів, станом на 1 січня 1944 р. – 557 тис., з яких лише 22% чоловіків. Порівняно з переписом 1939 року чисельність населення впала в шість разів, а дітей першого року народження стало у тридцять разів менше! За неповні три роки блокади майже 17 тисяч ленінградців загинули внаслідок бомбардувань, понад 33 тисяч були поранені. Чисельність загиблих від голоду автори оцінюють у 653 тис. осіб.

Фраза. З книги американського публіциста Гаррісона Солсбері «900 дней» – «Первыми уходили вовсе не старики. Это была молодёжь, особенно от четырнадцати до восемнадцати лет, получавшая самые маленькие пайки. Мужчины умирали раньше, чем женщины. Здоровых, сильных людей гибло больше, чем хронических инвалидов».

Анонс. Відомі історики, Анатолій Кентій з Києва та Олександр Гогун з Берліна, написали книгу «Красные партизаны Украины, 1941–1944: малоизученные страницы истории. Документы и материалы», яка повністю перевертає традиційне ще з радянських часів уявлення про лісову війну партизан на тимчасово окупованій нацистами території: тактика випаленої землі, вбивства мирних жителів, сексуальне насильство над жінками, мародерство, нестатутні відносини… Вводяться в обіг раніше невідомі архівні документи.

_____________________________________

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:

"Цікаві книжки" з Вахтангом Кіпіані

Комуністи маскували примусову депортацію галичан в Сибір – "операция по выселению беженцев". Так, тільки в одну з ночей у червні 1940 р. було виселено 1224 родини, А тепер увага – "Контрреволюционной литературы, оружия и валюты при обысках не обнаружено". Тобто людей позбавили батьківщини нізащо!

Дізнавайтеся головні новини першими — підписуйтесь на наші push-сповіщення.
Обіцяємо повідомляти лише про найважливіше.

Відправити другу Надрукувати Написати до редакції
Побачили помилку - контрол+ентер
Всього коментарів: 0
Вибір редакції