"Цікаві книжки" з Вахтангом Кіпіані

Вахтанг Кіпіані
У багатьох партійних та гебістських документах стверджується, що розкол між ЗЧ ОУН і ЗП УГВР був спричинений конкуренцією не особистостей, не поглядів і світоглядних позицій, а двох іноземних розвідок – британської та американської.

Що читаємо? Видання «Степан Бандера у документах радянських органів державної безпеки (1939-1959)» під загальною редакцією історика Володимира Сергійчука. Це тритомник, в якому вміщено 230 документів. Останній том містить матеріали з 1950-х років, про які загалові майже нічого не відомо.

Що цікавого? У жовтні 1959 р. агент КДБ Богдан Сташинський виконав замовне убивство провідника ОУН. Про це нині вже відомо все – хто і як. Але півстоліття тому московська «Литературная газета» пером Володимира Бєляєва, відомого письменника, викривача «украинско-немецких националистов», реагує на подію – «Так бесславно, весьма прозаической смертью, какой обычно кончается (или кончают) существование всех предателей, оборвалась карьера обер-изменника, старого врага украинского народа. Мавр сделал своё дело, мавр может уйти, - решили давние хозяева фюрера украинских националистов. Они прикончили его в том самом Мюнхене, где начинал свой путь Адольф Гитлер…».

Наступник і продовжувач справи Ярослава Галана цитує прокомуністичну пресу, з якої виходить, що Бандера був ліквідований за наказом екс-командира батальйону «Нахтігаль» Теодора Оберлендера, членами «синдиката вбивць». І це при тому, що поліція вже точно знає про залишки ціаністого калію на обличчі жертви… Ще не написані тонни пропагандистських книжок і статей, публіцист Бєляєв першим топтався по свіжій могилі на цвинтарі «Вальдфрідгоф».

У 1951-1953 рр. радянські спецслужби «прийняли» 27 парашутистів, зокрема чільних емісарів – Мирона Матвієйка від провідника Закордонних частин ОУН (ЗЧ ОУН) Степана Бандери та Василя Охрімовича від керівника Закордонного представництва Української Головної Визвольної Ради (ЗП УГВР) Миколи Лебедя. Першим потрапив до рук чекістів шеф Служби безпеки ЗЧ ОУН Матвієйко. Його скинули з британського літака із завданням відновити зв'язок із тодішнім керівником підпілля ОУН Василем Куком. Цінну здобич відразу переправили до Москви, де з ним працював сам Павло Судоплатов – убивця Євгена Коновальця, головний спєц з українських справ.

Невідомо, які методи використовували органи, але язик чільний націоналіст розв’язав дуже швидко. І виклав усю інформацію, яку знав. За це йому зберегли життя і він помер буквально за сім років до незалежності, спокійно доживаючи віку в селі на Львівщині.

Дотепер українофобська преса рясно цитує спогади Матвієйка, особливо ті моменти, де Бандеру бездоказово звинувачено, що він нібито бив вагітну дружину («жена Бандеры является самой несчастной женщиной на свете»), ґвалтував чужих дружин, наказав ліквідувати Миколу Лебедя, «самого близкого сотрудника, с которым он во времена Польши сидел вместе в тюрьме» тощо. Цікаво, що нещодавно упорядник книги професор Сергійчук побував у Мюнхені, де зустрівся з деякими згаданими Матвієйком людьми. Всі вони категорично заперечили «казки» колишнього оунівця.

Отже, важко іноді зрозуміти, де правда, а що вигадка, якою він заробляв собі амністію. В одному місці бачимо його опис Бандери як… «галицкого еврея», в іншому – як «армяноедальный тип». Хто бачив фотографії лідера ОУН – сам вирішить як ставитися до подібних відкриттів. Кук, заарештований трохи згодом, казав про Матвієйка на допиті – «Я особисто вважаю, що як есбіст він дуже слабий і до такої роботи цілком непідходящий. На мою думку, він людина поверхова, легковажна, не серйозна».

Екс-шеф СБ показав, що Бандера дав йому доручення придивитися до Кука та, якщо він не виявиться «твёрдым сторонником», створити нове керівне ядро ОУН та очолити його. А від Ярослава Стецька мав завдання створити бюро Антибільшовицького блоку народів для координації дій з іншими поневоленими комуністичним режимом народами. І все це робилося з розрахунку на швидку війну між західними демократіями та Сталіним, «англичане, по заявлению Бандеры, обещали ОУН предоставить Украине так называемую самостоятельность».

У багатьох партійних та гебістських документах стверджується, що розкол між ЗЧ ОУН і ЗП УГВР був спричинений конкуренцією не особистостей, не поглядів і світоглядних позицій, а двох іноземних розвідок – відповідно британської та американської. Повідомлялося це здебільшого так – «…В 1947 году группой членов т.н. «Закордонного центра» ОУН во главе с Лебедем, по указанию американской разведки, составила оппозицию к Бандере и начала вести против него активную борьбу».

Насправді, все почалося 1946 р. На Міттенвальдській («Альпійській») конференції ОУН спалахнув конфлікт між Лебедем, який вважав, що провід ЗЧ ОУН має визнати своє підпорядкування УГВР, та Бандерою, який наполягав, що навпаки – УГВР повинна підпорядковуватись ОУН. Конкуренція йшла, передусім, за визнання Краєм – адже боротьбу можна було виграти не в еміграції, а на рідних землях. Тож, керівник ЗП УГВР Микола Лебідь послав в Україну Охрімовича, який теж мав завданням знайти й схилити на свій бік керівника «воюючої України» Кука. У Мюнхені не розуміли, що відбувається на батьківщині – протягом 1945-1951 рр. на захід через радянський кордон змогли дістатися лише 6 кур’єрів.

Чекісти, треба визнати, грали роль «разводящих» майстерно. Від імені Кука була сфабрикована і перекинута на захід заява, що він вважає дії крила Бандери «шкідливими» й довіряє представляти інтереси крайовиків ЗП УГВР.

Після 91-го року останній головнокомандувач УПА пояснював, що, попри певні ідеологічні розходження (директива від 1950 р. про необхідність зняти у всіх у документах ім’я Бандери й не називати себе більше бандерівцями), подібних листів і телеграм не надсилав. Активно використовуючи ім’я керівника підпілля в тактичних іграх з Мюнхеном, чекісти водночас готували й заходи із компрометації Кука перед товаришами, «чтобы он мог быть ликвидирован самими главарями ОУН».

Тим часом, глава ЗЧ ОУН спирався на вістки з Краю, згідно з якими йому присягнув «Львівський крайовий провід ОУН». Тепер відомо, що цей провід існував лише як інструмент в радіоіграх. На підставі отриманої інформації Бандера заявив, що централізованого керівництва підпільного руху в Україні вже немає – у відповідь Микола Лебедь звинуватив Бандеру в розколі організації і «перенесенні гризні в оунівське підпілля на Україні».

Бандера був вимушений під тиском документів за підписом Кука погодитись не на одноосібне керівництво організацією, а на урядуючу трійку, разом із Левом Ребетом і Зеноном Матлою. Останні в 1954 р. вийшли з проводу ЗЧ ОУН – так створилася третя гілка націоналістичного руху, т.зв. «двійкарі».

Аналогічно до свідчень Матвієйка, є питання до і до протоколів допитів Охрімовича. На питання, хто входить в УРДП – партію, яку створив письменник Іван Багряний, емісар нібито каже – «объединяет в настоящее время бывших советских граждан – невозвращённых на Родину и изменников Родине в Великой Отечественной войне советского народа с фашистской Германией». Чи могли бути такі формули з радянського новоязу у мові щойно заарештованого націоналіста?

Станом на листопад 1953 р. з 18 членів Центрального проводу ОУН живим і на свободі залишився один Василь Кук. Взагалі на території західних областей УРСР діяли «20 бандгрупп численностью в 2-3 человека каждая», усього 105 підпільників. За сприяння перевербованих оунівців в травні 1954 р. захопили і Кука. Заарештований взяв на себе відповідальність – «Фактическим руководителем ОУН являюсь я, Кук, поскольку являюсь руководителем ОУН в западных областях Украины». Він же дає таку характеристику Бандері – «большой организатор, но себялюбивый человек… способен на мелкие интриги». В іншому місці, власноручно уточнює – «Інтелектуально досить розвинутий, здібний, багато читав і працював над собою. Добрий організатор, практик. Любить владу, керівництво, вождівство».

З донесення сексота про родину Бандер дізнаємося, що один із двоюрідних братів лідера націоналістів був членом Компартії Західної України, сидів за це в польській тюрмі, а в 1939-1941 рр. був головою міськвиконкому в м. Стрий Львівської обл. Цікаво, що бургомістром після приходу німців став інший Бандера – Йосиф. І хоча він виїхав в Англію, спецслужба шукала його ще в 1957 р.

Багато років стежили і за рідними сестрами Бандери – Мартою, Оксаною та Володимирою. Органи знали, що підпілля ОУН фінансово допомагало Володимирі Давидюк (Бандері), яка жила на Івано-Франківщині. Причому очевидно, що агент КДБ доносив із її найближчого кола. Хто він – ми так і не дізнаємося. СБУ суворо тримає чимало таємниць своєї попередниці.

Фраза. «В своїх політичних поглядах [Бандера] відстоює і обороняє скрайно правий націоналізм: приватна власність і приватна вільна господарська ініціатива – у економіці; вождизм і диктатуру партії – в державному устрої; християнізм – в світогляді і ідеології».

Анонс. У різні століття непідцензурні тексти як тільки не називали – «воровские послания», «захалявна література», «копії», «подмётные грамоты», «списки» тощо. «Український самвидав» - монографія молодого літературознавця Олеся Обертаса, яка щойно вийшла друком, і в котрій уперше у вітчизняній науці дається ґрунтовне описання історичного явища та вводяться в обіг корпус назв текстів самвидаву (273 позиції). Це труд, на який посилатимуться й наступні покоління дослідників.

______________________________________

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ

"Цікаві книжки" з Вахтангом Кіпіані

Корекція звичайної концепції загибелі Олександра Пушкіна. Дуель з поручиком кавалергардського полку бароном Георгом Дантесом розглядається як загадка, бо "невозможно свести историю дуэли к семейной драме".

Дізнавайтеся головні новини першими — підписуйтесь на наші push-сповіщення.
Обіцяємо повідомляти лише про найважливіше.

Відправити другу Надрукувати Написати до редакції
Побачили помилку - контрол+ентер
Останні Перші Популярні Всього коментарів: 3
  • Ray Ray 28 березня, 08:00 Згоден 0 Не згоден 0 В дійсності М Матвієйко мав бути агентом Радянських служб від 1941р., принайменше так твердив сам Лебедь. Коли розглянути діяльність Віктора Петрова між укра. емігрантами від 1944-1949рр. то легко можна побачити, що Петров, літературне імя Демонтович, був непересічно розумна людина. Він від 1930р. співпрацював з НКВД, а на еміграції, згідно з фактами, він підносив егоїзм провідних членів укр. організацій до безглуздного рівня, що розкладало укр. організації. Петрова в 1949р. повернули до союзу і в 1950тих роках нагородили його за заслуги. відповісти цитувати Дякуємоспам
Вибір редакції