"Цікаві книжки" з Вахтангом Кіпіані

Вахтанг Кіпіані
Сексоти радянських спецслужб усе життя супроводжували Олексадра Довженка, повідомляючи нагору навіть такі інтимні подробиці – "уві сні він часто розмовляє українською".

Що читаємо? Історико-документальну книгу кінорежисера та кінознавця Олександра Безручка «Олександр Довженко: розсекречені документи спецслужб» (Київ, «Сучасний письменник», 2008). Багато років уславлений митець жив «під ковпаком» комуністичних спецслужб (справа-формуляр «Запорожець»). Він був лояльним радянським громадянином, але тільки особистому щоденнику та дружині він довіряв своє справжнє ставлення до режиму, антиукраїнському в своїй суті.

Що цікавого? Сексоти радянських спецслужб усе життя супроводжували майстра, повідомляючи нагору навіть такі інтимні подробиці – «уві сні він часто розмовляє українською».

В 1934-му оперуповноважена ОДПУ Терновська складає чергову довідку на Довженка, де серед іншого подибуємо – «був вчителем у Житомирі, висловлював себе прихильником націоналістичного, українофільського руху». Подібного роду документи збирали проти режисера аж до початку Великої Вітчизняної. В лютому 41-го київське НКВС робить запит в архівне управління – «Довженко якобы состоял одним из адъютантов гетмана Скоропадского… был адъютантом 3 отдельной бригады сичевой дивизии, начальником которой был атаман Волох… с проверкой просим не задерживать».

Збереглися документи засідань ВЧК м. Житомира в 19-му році, на одному з яких робітник-залізничник Буковець свідчив – «…боягузлива бандитська групка націоналістів-петлюрівців під натиском червоних без оглядки втікала з повітового містечка Сосниці кол. Чернігівської губернії. …утікав і О.П. Довженко, обвішаний гранатами й гвинтівкою. Цей Довженко активно боровся проти радянської влади, що я добре пам’ятаю, тому що особисто брав участь у вигнанні петлюрівців з м. Сосниці».

ЧК визнало Довженка «врагом Рабоче-Крестьянского Правительства… Но ввиду запроса Губпарткома Коммунистов-Боротьбистов приговор до выяснения существа вопроса в исполнение не приводить». Від смерті молоду людину, яка потрапила на радянську територію з підробленими вчительськими документами, врятувало диво. Як було сказано в іншому документі – було вирішено заключити його до концентраційного табору «до окончания Гражданской войны».

З доносу якогось Кандиби: в батьківській хаті в Сосниці багато років зберігалася фотографія видатного земляка в «гайдамацькій формі – кожусі, смушевій шапці з китицею, шаблею на боці». Потім це фото було передано в київський музей Довженка, звідки й зникло.

У «совсекретному» донесенні інший інформатор пише, що як тільки повернути розмову з творчих планів «в площину сучасного українського народу», настрій Довженка різко псується – «виявляється, наш народ г…», «нашому українському народу, виявляється, зовсім байдуже, український він чи не український», «поляків теж не менш і русифікували, германізували, а вони залишилися поляками, а наш народ охоче сам іде назустріч втраті своєї національності». Найгірше для об’єкта стеження, що і молодь втрачаємо, адже «вона досить надивилася, коли батьків садили як українських націоналістів».

У листі тодішньому партійному керівникові республіки Станіславу Косіору пише – «Посадив на фабриці сад – 480 фруктових дерев і з жахом думаю, що я наробив – адже може виявитися, що це й не сад зовсім, а біологізм, пантеїзм, кулацька витівка на практиці».

Присутній на закритому перегляді довженківської кінострічки «Іван» оперуповноважений ОДПУ Шиваров у рапорті визнав: «Текст фильма на украинском языке, поэтому он мне был недоступен в своей основной части… Вот почему с уверенностью дать окончательную оценку я не могу». Але при тому дюжину «политически невыдержанных» фрагментів з фільму вилучили. Пізніше в автобіографії Олександр Петрович писав – «навіть студенти, які відбували практику в моїй групі («Іван»), вважалися в інституті довженкістами, тобто контрреволюціонерами в кіно».

Все це відбувається на тлі Голодомору. Агент «Холмський» доносить у ДПУ УРСР про панікерські слова Довженка – «Село гине. Вимирає. Голодують. Нічого їсти. Під Києвом в одному із сіл повстання. В Узбекистані справжня війна. Піднялися узбеки, озброєні англійською зброєю… Комісари в Москві жирують… Пир во время чумы».

1933-го Довженко з дружиною по суті втікає з України до Москви. Він боявся, що посадять за старі й нові гріхи. Оскільки вважалося, що Сталін його друг, бути біля вождя, працюючи на «Мосфільмі», здавалося безпечнішим. Тим не менше, у день похорону Миколи Хвильового Довженко прибуває до Харкова – «підійшов прямо до труни, ні на кого не дивлячись, взяв голову обома руками, нагнувся, поцілував заклеєну рану, повернувся й вийшов».

Керівник радянського Кінокомітету Борис Шумяцький під великим секретом повідомляє дружині майстра актрисі Юлії Солнцевій, що ніби «санкціонувано ордер на арешт Довженка». І зроблено це на вимогу керівників українського радянського уряду Миколи Скрипника та Володимира Затонського, які подивившись «Івана», вирішили, що фільм ворожий народу. Солнцева в спогадах написала, що Сталін особисто телефонував наркому ГПУ Всеволоду Балицькому і той знищив вже виписаний ордер.

З Довженкової «Автобіографії» - «Я найглибшим чином переконаний, що товариш Сталін врятував мені життя. Якби я не звернувся до нього вчасно, я, безумовно, загинув би як художник і громадянин. Мене би вже не було. Це я зрозумів навіть не зразу, але цього я вже ніколи не забуду, й кожний спогад мій про цю велику благородну людину наповнює мене почуттям глибокої синівської вдячності і поваги до нього».

Довженко прожив у Москві три роки і повертається на київську студію, яка через роки носитиме його ім’я, щоб зняти «за порадою великого вчителя» один зі своїх найкращих фільмів «Щорс». На час зйомок припадає пік кампанії по боротьбі зі «скаженими троцькістськими собаками». Органи «зачистили» й знімальну групу стрічки. Довженко був одним із тих, хто не добирав слів, цькуючи заарештованих «троцькістів», донедавна своїх добрих приятелів і колег – директора студії Нечесу, режисера Гавронського, молодих лаборантів. Палко викривав підступи ворогів – «Троцькізм – це вбивство наших вождів, це, в остаточному підсумку, смерть для наших дітей… [Гітлерові] потрібна Україна, вистелена радянськими трупами, для того, щоб звільнити [її] німцям. Це потрібно й Троцькому».

У той самий час анонімні стукачі вимагали викинути «геть Довженка й довженят з нашого радянського мистецтва!». Було підшито до персональної справи і донесення про те, що нібито в кабінеті режисера погруддю товариша Сталіна «відірвана голова».
Після «Щорса» він хотів і далі знімати українське за духом кіно («Тарас Бульба», «Богдан Хмельницький», «Борислав сміється» тощо) і не «заїжджими гастролерами з Москви», а українськими сценаристами, режисерами та акторами. Одного разу, будучи сильно п’яним, Довженко вигукнув у розпачі – «почему в Грузии кино делают грузины, в России – русские, а на Украине и грузины, и русские, и евреи, но только не украинцы». Далі агент повідомляє – «заплакав, он заявил, что не понимает, где же советская власть, а где враги… что это за нация – украинцы – изменник на изменнике… что это за партия, в которой столько изменников… что это за власть, в которой все враги… мы оставшиеся украинские культурные работники – христосики на Голгофе».

У спецповідомленні від 1936 року йдеться про довгі дружні розмови Довженка з письменниками Миколою Бажаном і Юрієм Яновським. Останні дуже боляче реагували на арешти інтелігенції, казали, що йде «скажена русифікація». Але, як повідомляє сексот, «вплив Довженка був винятково позитивний». Він переконував друзів, що «немає диму без вогню», арешти мають під собою підстави, лаяв націоналістів тощо. На противагу «заговорював про яскраві позитивні факти радянської дійсності, із захопленням говорячи про індустріалізацію та переродження країни… Про Сталіна завжди говорив особливо гаряче».

1938-го Довженко двічі був на волосині від смерті. Одного разу машина, якою він користувався, втратила керування. Виявилося, що вісь була підпиляна і розлетілася на друзки при повороті керма. Режисер впав у депресію... А трохи згодом, під час зйомок «Тараса Бульби», сапер на прізвище Плюйко, який готував набої для деяких сцен, залишив у пістолеті, з якого мали стріляти в артиста Довженка, бойовий патрон, який, на щастя, заклинило… Цікаво, що в розсекречених через майже шістдесят років документах «органів» про останній інцидент згадки немає. Чим би це пояснити?...

До речі, популярна в публіцистиці розповідь про дружин офіцерів-«визволителів», які в 39-му понадягали на прогульки нічні сорочки, вважаючи їх за вишукані сукні з мереживами, належить Юлії Солнцевій, дружині Довженка – «ми пройшли опустивши голови, підійти й сказати їм – ми не змогли. Публіка гоготала…».

Фраза. «У нас хто любить свій народ, той і націоналіст… Ну й нехай: я повинен робити те, що можу».

Анонс. Огляд книги відомого російського дослідника Генадія Костирченка «Тайная политика Сталина. Власть и антисемитизм». Вождь і євреї. Прагматизм і цинізми великої політи. Чи мають підстави твердження окремих авторів, що наприкінці життя Сталін мав намір «остаточно» вирішити єврейське питання?

_________________________________________

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ

"Цікаві книжки" з Вахтангом Кіпіані

Явище самвидаву є продуктом післявоєнного суспільства, неологізмом пізньохрущовсько-ранньобрежнєвських часів. Хоча, звісно, скільки існує людство – стільки нараховує історія існування як незгодних, так і опозиційних пануючим традиціям і порядкам текстів.

Дізнавайтеся головні новини першими — підписуйтесь на наші push-сповіщення.
Обіцяємо повідомляти лише про найважливіше.

Відправити другу Надрукувати Написати до редакції
Побачили помилку - контрол+ентер
Останні Перші Популярні Всього коментарів: 1
Вибір редакції