"Цікаві книжки" з Вахтангом Кіпіані

Вахтанг Кіпіані
Вперше в пострадянській історіографії зроблені підрахунки по кожному фронту, по кожній операції, арміях і флотах, партизанських загонах, штрафбатах і загороджувальних загонах.

Що читаємо? Довідкове видання «Великая Отечественная без грифа секретности. Книга потерь» (Москва, Издательский дом «Вече», 2009). Вперше в пострадянській історіографії авторський колектив у складі Григорія Кривошеєва, Володимира Андроніков, Петра Бурікова, Володимира Гуркіна спробував порахувати загальні втрати цивільних громадян СРСР і тих, хто носив форму Червоної Армії, інших воєнізованих формувань. Зроблені підрахунки по кожному фронту, по кожній операції, арміях і флотах, партизанських загонах, штрафбатах і загороджувальних загонах.

Що цікавого? Радянська влада довго йшла до визнання реальної кількості загиблих. В лютому 1946 р. генералісимус Йосиф Сталін заявив, що втрати СРСР становлять 7 млн. осіб. На початку 60-х перший секретар ЦК КПРС Микита Хрущов озвучив обтічну формулу «більше 20 млн. радянських громадян», яка проіснувала майже до кінця існування СРСР. У 1965 р. маршал Радянського Союзу Іван Конєв наполягав, щоб справжні цифри втрат не друкувались, «пока он и его боевые товарищи живы». Сам він озвучував загальне число загиблих на фронті, в полоні та від ран у лазаретах у 10 млн. В березні 1990 р. у «Военно-историческом журнале» вийшло інтерв’ю з начальником Генерального штабу Збройних сил СРСР - генералом армії Мойсеєвим, який озвучив наступні цифри – 8 млн. 668 тис. 400 осіб (безповоротні втрати) і 18 млн. санітарних втрат (поранені, контужені тощо).

До речі, іноді в публікаціях по даній темі виникає цифра безповоротних втрат у 12,4 млн. Дослідники стверджують, що справді за книгами Управління персонального обліку Наркомату оборони було виписано саме стільки «похоронок». Різниця з реальним станом речей склала мільйон осіб! Але з’ясувалося, що іноді сповіщення виписувалося в декілька адрес, іноді – знаходилися ті, кого за паперами вважали зниклим без вісти, тощо.

Автори книги стоять на сторожі цифри, озвученої 8 травня 1990 р. президентом СРСР Михайлом Горбачовим – «майже 27 млн. осіб», а точніше – 26,6 млн. безповоротних втрат як людей у формі, так і цивільного населення.
«В указанное число демографических людских потерь входят убитые в бою, умершие от ран и болезней военнослужащие и партизаны, умершие от голода, погибшие во время бомбёжек, артиллерийских обстрелов и карательных акций мирные граждане, расстрелянные и замученные в концентрационных лагерях военнопленные, подпольщики, а также не вернувшиеся в страну рабочие, крестьяне и служащие, угнанные на каторжные работы в Германию и другие страны».

Вже після капітуляції нацистів, під час війни з «імперіалістичною Японією», яка тривала менше місяця, загинули 9780 військовослужбовців, 911 пропали без вісти, 1340 – склали небойові втрати. Для порівняння – імператор втратив майже 84 тисячі підданих, понад 640 тис. склали зброю.

На війну мобілізували майже 29,6 млн. громадян СРСР (включно з тими 4,8 млн. громадян, хто вже носив військову форму станом на червень 41-го). Форму одягнули 490 тис. 235 жінок, з них майже 71 тис. були призначені на офіцерські посади. Російські вчені залишаються бранцями сталінського міфу про Велику Вітчизняну війну радянського народу. Наприклад, у книзі не знайти цифр втрат у визвольному поході вересня 1939-го, коли Червона Армія «взяла под защиту население Западной Украины и Западной Белоруссии».

Розрахункова цифра – 26,6 млн. жертв – виведена на підставі комбінування двох методів – обліково-статистичного та балансового. Загальний спад населення за роки війни склав 37,2 млн. осіб. Після вирахування померлих за віком, виходячи з довоєнних темпів (11,9 млн.), та 1,3 млн. дітей, які померли під час війни через підвищену смертність, статистики вийшли на питому цифру.

Кількість «преждевременно умерших» мешканців окупованої території СРСР оцінюють у 4,4 млн. В одному лише блокадному Ленінграді померло від голоду та виснаження 641 тис. городян, а в Сталінграді на момент вигнання ворога залишилося лише 12% мешканців міста.

Через хаос перших місяців війни відсутні донесення про втрати від майже сотні дивізій, 1,16 млн. радянських військовослужбовців. Про гігантський вимір катастрофи, якою була війна, свідчать цифри: 74% загиблих – це люди до 35 років, кожен четвертий – молодший двадцяти років. Півмільйона людей зникли без вісти дорогою до частин. Ще 212 тисяч – «не разыскано дезертиров, а также отставших от эшелонов». Ще 206 тисяч – вилучені з фронту неблагонадійні, здебільшого з національностей, які були репресовані протягом війни.

Специфікою війни був надзвичайно жорсткий окупаційний режим на захопленій нацистами території. Загалом у 8 радянських республік, включно з Карело-Фінською, було знищено 7 млн. 420 тис. 379 мирних громадян. Найбільше – в УРСР (3,26 млн.), РРФСР (1,8 млн.), БРСР (1,5 млн.). 5,27 млн. громадян були вивезені на роботу в Німеччину, і тут Україна «передує» – понад 2,4 млн. Після війни репатріювалися 2,65 млн. Стверджується, що 451 тис. радянських громадян стали емігрантами, а решта загинули у «фашистской неволе».

Порахували й безповоротні втрати червоноармійців за етнічним виміром. Найбільші жертви понесли росіяни – 66,4% від усіх (5,76 млн.) та українці – 15,9% (1,38 млн.). Далі – білоруси, татари, євреї, казахи, узбеки, вірмени, грузини, мордвини, чуваші… Поклали голови й 400 китайців-червоноармійців. Скрупульозно опрацювали 14 млн. історій хвороби й тепер відомо, що на фронті найбільше поранень було у нижні та верхні кінцівки (майже порівну, разом 70,6% від всіх випадків поранень). Далі – в череп та обличчя (10,4%), в груди (9%), в таз – 4,4%, в живіт – 3,1%.

Пораховано втрати по всіх періодах війни та всіх військових операціях. У Київській оборонній операції країна втратила 616 тисяч людей, під Смоленськом – 486 тис., під Москвою – 514 тис., під Сталінградом – 324 тис., під Маріуполем – сто тисяч… На території Польщі загинули 600 тис. радянських солдат, по 140 тис. – в Угорщині та Чехословаччині, 102 тис. – у Німеччині, 69 тис. – у Румунії, 26 тис. – у Австрії, 9 тис. – при вигнанні японців з Китаю. 8 тис. – в Югославії, 3 тис. – у Норвегії. Найменше – на території Болгарії (977) і Північної Кореї (691). Були дні (на Західному фронті, під Харковом та Керчю), коли щодня гинули по 15-23 тис. солдатів. За 129 днів переможного 1945 р. загинули понад 800 тис. радянських воїнів. Найменші шанси вижити були в піхотинців.
Далі, по шкалі небезпеки, – танкісти, артилеристи, кінота, інженери, льотчики.

Загинули, були захоплені чи здалися в полон, пропали без вісти більше мільйона офіцерів. Серед них, 353 тис. лейтенантів, генералів і адміралів – 416 (не рахуючи 13-х, репресованих перед війною й розстріляних в її ході). 185-ть вищих офіцерів загинули в бою, 79 – померли від хвороб, 61 – померли від отриманих поранень, 23 – загинули або померли в полоні, 18 – розстріляні і посмертно реабілітовані, 14 – зникли без вісти. Четверо наклали на себе руки під загрозою потрапити в руки ворогу.

За перші півроку війни безповоротні та санітарні втрати склали 4,47 млн. військовослужбовців, причому більше половини – 52,2% -- це полонені та зниклі без вісти. В третьому кварталі 41-го остання цифра ще виросла й сягнула фантастичних 60%.

Про неабияк міфологізовані штрафбати. Штрафні підрозділи з’явилися внаслідок сталінського указу № 227 від 28 липня 1942 р., який більше відомий як «Ни шагу назад!». Трибуналами за війну було засуджено 994 тис. осіб, зокрема – до смертної кари – понад 157 тис. У сорока відсотках випадків розстріл замінювали відстрочкою «до окончания военных действий» з присвоєнням військового звання – штрафний рядовий. Термін перебування в штрафбатах визначався від 1 до 3 місяців, через них пройшли 428 тис. осіб. За спинами штрафників стояли загороджувальні загони, щоб «в случае паники и беспорядочного отхода частей расстреливать на месте паникёров и трусов и тем помочь честным бойцам выполнить свой долг перед Родиной». Втрати включені в загальну статистику діючої армії.

В загалом коректній за тоном книзі іноді прохоплювалися явні совєтські впливи. Приміром, дісталося польським «террористам» з Армії Крайової – «совершали диверсии против советских войск и патриотов Польши», від рук аківців загинули 594 офіцери та бійці Червоної Армії. Ну, і далася взнаки клінічна українофобія російського політичного та суспільного мейнстріму. Описуючи жертви мирного населення Молдавської РСР вказується, що в їхнє число (64246 осіб) не враховано 240 тис. євреїв і 25 тис. циган, «которых румынские фашисты уничтожили между Днестром и Бугом, при соучастии гитлеровцев и бандеровцев». Останню тезу можна сміливо висувати на так звану «Шнобелевську премію», якою нагороджують за дикі й антинаукові відкриття.

Фраза. «У тебя нет сердца и нервов, на войне они не нужны. Уничтожь в себе жалость и сострадание, убивай всякого русского, не останавливайся, если перед тобой старик или женщина, девочка или мальчик. Убивай, этим самым спасёшь себя от гибели, обеспечишь будуще своей семьи и прославишься навек» («Памятка немецкого солдата»).

Анонс. Відомий історик Юрій Шаповал видав науково-документальне видання «Полювання на «Вальдшнепа». Розсекречений Микола Хвильовий». У ній кілька цікавих текстів, інтерв’ю з донькою блискучого письменника і 63 документи з архіву СБУ (розсекречені менше року тому), з яких лише дві останні передсмертні записки друкувалися раніше.

Дізнавайтеся головні новини першими — підписуйтесь на наші push-сповіщення.
Обіцяємо повідомляти лише про найважливіше.

Відправити другу Надрукувати Написати до редакції
Побачили помилку - контрол+ентер
Останні Перші Популярні Всього коментарів: 1
Вибір редакції