"Цікаві книжки" з Вахтангом Кіпіані

Режимні люди в Радянському Союзі – зеки, номенклатура №1, архівні працівники, стиляги, куркулі, іноземці… І навіть Володимир Ілліч Ленін, адже комуністи майже півстоліття приховували його єврейські корені. Як це було.

Що читаємо? Збірник статей істориків – 13 російських та однієї француженки – «Режимные люди в СССР», який вийшов у серії «История сталинизма» (РОССПЭН, «Фонд Первого Президента России Б.Н. Ельцина», Москва, 2009).
Чому зараз? «Вся страна фактически была поделена на зоны с особыми режимами» - так було. Тепер, що маємо нині, – депутатський імунітет, спецдачі в Кончі-Заспі та Пущі-Водиці з пільгами на комунальні послуги для кількасот метрових будинків, майже безкоштовний відпочинок у найкращих санаторіях, гроші на оздоровлення…

Цікаво порівняти з тим, що було в різні епохи радянського часу. В’їзд у Миколаїв та Севастополь відкритий для всіх. Паспорти нині є у всіх українців, обмеження за «п’ятим пунктом» лишилися тільки у пам’яті емігрантів, прописка у формі реєстрації – формальність.

Але як і тоді влада («режим») і народ живуть ніби на різних полюсах землі. Своїм – усе, громадянам – усе, що залишиться.

Що цікавого? В Радянському Союзі існувало «множество режимов», які будучи обмежувальними для одних і навпаки для інших, і складали феномен «режимних людей». З одного боку, десятки закритих для світу й навіть не існуючих на картах міст. З іншого – надзвичайні умови проживання в цих містах – відсутність квартирних черг, можливість вільно купити автомобіль, зрештою – ковбаса в магазинах, і без черг.

Чимало міст та місцевостей були закриті для відвідування пересічними громадянами. В Україні це – Балаклава та Севастополь. Носії «краснокожей паспортины» отримали вільний доступ у «город русских моряков» лише у 1984-му, у рік смерті Андропова. А іноземці – тільки через 12 років, вже рішенням українського уряду.

Велетенські території СРСР, приблизно з Францію, були недоступні для відвідування іноземними туристами. Такі регіони як Калінінградська область, Камчатка, Чукотка – повністю. Миколаїв, Херсон і Керч як центри військового суднобудування – теж. Навіть від Москви та Ленінграда дозволялося віддалятися не більше, ніж на 25 кілометрів. Сцени з фільму «Невероятные приключения итальянцев в России», де закордонні авантюристи на «жигулях» розсікають неокраї російські простори – кіновигадка, такого бути не могло в принципі. І пік режимності – 250-тисячне місто Сєвєродвінск, столиця атомного підводного флоту СРСР, яке взагалі неможливо було знайти на картах. Його ніби не існувало…

Колишні в’язні ГУЛАГу після виходу на свободу потрапляли в залежність дії іншого режиму – заборони на проживання у певних містах. Як тоді казали, «мінус п’ять» або «мінус десять» - поза найбільшими містами країни. На початок 1953-го обмеження на право проживання охоплювало 340 міст, територій, залізничних станцій тощо.

Режимна шиза в Росії «косит ряды» і дотепер. Скажімо, громадяни РФ досі не можуть вільно відвідувати заполярне місто Норильськ. У відомчій інструкції, яка регламентує таку можливість, і яка порушує закони держави та Конституцію сказано, що запрошувати родичів можуть тільки чоловік – дружину й діти – батьків (і навпаки). Тобто, брат не може без спецдозволу запросити рідну сестру. Рішення ухвалюється чиновником «исходя из каждой конкретной ситуации».

Особливе місце в радянському режимному маразмі посідали архіви. Все, що можна було заборонити, закрити, приховати – заборонялося, закривалося, приховувалося. Адже відповідальності за це не було жодної, натомість «за потерю бдительности» покарання було швидким і жорстоким. Від розстрілів у сталінські часи до відсторонення й неможливості далі працювати за фахом – під час відлиги та застою.

Керівник Державного управління архівів МВС СРСР Бєлов постраждав, приміром, за те, що після виявлення в 1965-1966 рр. у архівах Житомирської та Хмельницької областей документів про діда та прадіда Володимира Ілліча Леніна звернувся по інстанції з запитом – що з цим багатством робити. Відповіді не було. Відтак чиновник наказав вилучити зі справ 284 аркуша, не роблячи копій, й відправити в Москву. Поклав їх у сейф. Зробив у двох примірниках акт про знахідку – звісно, без імені Леніна і навіть без згадування назв документів. Один примірник акту залишив собі, інший потрапив до секретаря ЦК КПРС з ідеології Суслова.

Тільки через 27 років, у 92-му, коли вже не було ні Компартії, ні Радянського Союзу, громадськість дізналася про Іллічевих прадіда та діда зі Старокостянтинова – Мойсея Іцковича Бланка та його сина Ізраїля (Сруля), у хрещенні – Олександра Дмитровича. І це при тому, що ще у 1932-1934 рр. рідна сестра вождя Анна Ульянова-Єлізарова зверталася до Сталіна зо дозволом оприлюднити матеріали про єврейських родичів Леніна – «Я не знаю, какие могут быть у нас, коммунистов, мотивы для замолчания этого факта».

В одній лише «Ленінці», чільній радянській бібліотеці, до «спецхрану» потрапили 300 тисяч найменувань книг, півмільйона журналів і ще 473760 видань, які мали гриф «для службового користування». Серед них такі суперсекрети як рекомендації ЦК ВЛКСМ «О работе с детьми и подростками в летнее время. Инструктивные материалы отдела школьной молодёжи».

Але часто цінні матеріали не потрапляли навіть до «спецхрану», де все-таки була можливість вберегтися для нащадків. В одному лише 1959-му на переробку відправили 87,8 млн. архівних справ. Виникла чисто орвелівська ситуація – держархіви, які за логікою, мали б боротися за збереження «ефемерії», стали постачальниками сировини для паперових фабрик і звалищ. І все дуже просто пояснюється – з грошей, отриманих за «макулатуру», керівництво архівів мало право отримувати чималі премії. Тож, чим більше спишеш історичних документів – тим більше грошей!..

Серед безслідно втраченого й особистий архів відомого київського письменника-фронтовика Віктора Некрасова. Після його висилки з СРСР «…в узкий проход дома, в котором находилась его квартира, -- это был самый центр Киева, на Крещатике, д.15, въехал самосвал. В кузов полетела старая мебель, нехитрые домашние вещи. И рукописи… А потом грузовик уехал на свалку. Вслед за этим по акту № 220-76 все книги В.П. Некрасова в ВГБИЛ [Всеросійська державна бібліотека іноземної літератури] были уничтожены. Из каталога были изъяты все карточки с его публикациями. Единственные экземпляры были переведены в сейфы «спецхрана». В общий фонд они были переведны только в 1989 г.».

Жах попадання під певний режим відчуло радянське селянство. «Ужасы раскулачивания, трагедию голода 1932-1933 гг., унёсшего 8 млн. жизней и бесчеловечность отношений, как писал И. Сталину в известном письме М. Шолохов, «нельзя забыть до смерти». Разделив крестьян на «категории» и отнеся наиболее самостоятельных деревенских тружеников, так называемых кулаков, к «первой», правительство обрекло на расстрел… 767 тыс. кулаков».

«Сами по себе они не страшны – их мало, и в любой момент их можно смести в мусорный ящик. Но они служат дурным примером в безделье, пижонстве, разврате, плохо влияют на молодёжь. Совсем как вирусный грипп, страшный не сам по себе, а своими осложнениями». Актуальне слово «грип», ага. Але написано це майже півстоліття тому. Йдеться про стиляг, які зовнішнім виглядом самі себе ставили поза радянським режимом моди, адже у вузьких штанах і краватках «вибух у джунглях» бачили «признаки политического оппозиционизма». Як писали комуністичні газети (інших, нагадаю, не було), «от стиляги до преступника – расстояние микроскопическое».
Водночас, перші особи партії та держави для себе будували не комунізм, а режим… правильного й здорового харчування. Тоді коли трудящі давилися в чергах, коли робітники Новочеркаська за хвилину до розстрілу вимагали «Хрущова – на ковбасу!», номенклатура – по спеціальних списках – отримувала права безперешкодної купівлі делікатесів.

Так було завжди, навіть у голодні постреволюційні роки. Виявляється, що знаменитий «голодний обморок» наркома Олександра Цюрупи був викликаний ажніяк не недоїданням, а серцевим нападом. Проте, легенда пішла в маси, потрапила на сторінки газет і книжок, у кіно. А більшовик-урядовець тим часом отримав 5 тисяч рублів, величезні на ті часи гроші, й поїхав собі відпочити, полікуватися за кордон. До речі, ось, що в 1920-му входило у так званий «совнаркомовський пайок» - борошна – 20 фунтів (фунт – 410 грамів), масла коров’ячого – півтора, олії – два, чаю – чверть фунта, цукру – фунт, солі – півтора фунта (нагадаю, це на один місяць!), круп різних – 7 фунтів, риби та м’яса – по десять, овочів – пуд, тобто 16 кіло. Ну, і сірників – три коробки.

Невістка одного з чільних революціонерів Лева Камєнєва згадувала, як на початку 30-х, в Кремлі, в їдальні, до обіду давали «…полкило масла и полкило икры. Зернистой…», а ще «чудные отбивные. Всё, что хотите».

В середині 1980-х років право на «кремлёвку» мали близько 8 тисяч людей. У паперах вони значилися як «номенклатура №1». У доньки колишнього головного редактора «Правды», члена ЦК КПРС Михайла Зимяніна зберігся на пам'ять перелік кондитерських виробів, які для обраних готували на спецкухні – 94 позиції...

Фраза. «Первый секретарь велел мне зайти в библиотеку горкома. Там на столе посреди зала пропагандистов меня ждало свежее мясо… Я имел право купить его по бросовой цене, сколько хотел для себя, но не для других… Незабываемой остаётся простокваша Мечникова, которую заказывали на базе 9-го Управления: белый фарфоровый стаканчик с золотой каёмчокой под бумажной крышкой с портретом Мечникова, крышка перевязана красивой ленточкой».

Анонс. Наступного понеділка – актуальний огляд – особливо для тих, хто налаштований голосувати «проти всіх». Правдива історія виборів у Радянському Союзі. Які написи громадяни робили на виборчих бюлетенях і чи справді влада нумерувала бюлетені невидимими чорнилами?..

______________________________

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ

"Цікаві книжки" з Вахтангом Кіпіані

Гельфанд на псевдо Парвус. Друг Льва Троцького і Рози Люксембург. Саме він передавав мільйони німецьких марок для партії більшовиків. Ленін не дозволив йому повернутися на батьківщину...

Залиште свій коментар

Аватар
Залиште свій коментар

Коментарі до посту

Останні Перші Популярні Разом коментарів: