Тупик ім. Чаушеску-Литвина

Вахтанг Кіпіані© УНІАН
Погляди 1 листопада, 2011, 17:17 7708 12
Додати до обраного
Хитрий спікер, який вже по суті веде виборчу кампанію в окрузі на Житомирщині, відкинув ідею створення робочої групи і доопрацювання закону із залученням представників усіх фракцій, експертів з недержавних організацій.

Вахтанг Кіпіані
Вахтанг Кіпіані
Те, що все більшій кількості людей все важче визначитись зі своїм політичним представництвом у великій політиці – не новина.

Про це свідчать як суб'єктивні відчуття, так і цифри опитувань. Рекордно низький рейтинг довіри президента, який більше, ніж удвічі менший рейтингу його партії (зазвичай в українській "лідерській" політиці напаки) накладається на початок другої хвилі економічної кризи. Далі буде. І буде тільки гірше.

Водночас рекордною є й загальна байдужість, що виливається у так само невисоку й неактивну підтримку опозиції. Так було не завжди. Є що згадати – як кияни, нині сонні як мухи, гаряче підтримували протестантів у 1990-му, 2001-му і 2004-му.

Сьогодні ж мешканці столиці абсолютно паралельно поставились до перебігу процесу й особливо вироку Юлії Тимошенко – найпопулярнішому політику у Києві.

З одного боку, запитай киянина – він, швидше, за Тимошенко, ніж за Януковича. Але це як любов до київського "Динамо" - взагалі-то любимо, а на стадіон не ходимо. Як і в футболі, перед телевізором-монітором підтримувати улюбленців, виявляється, комфортніше.

Замість того, щоб спускати пару, бодай імітуючи лібералізацію – влада закручує гайки і демонструє свою боязкість. Так недалеко і до зриву різьби.

Пару тижнів тому був свідком як охорона прем'єр-міністра трьома кільцями захищала Миколу Яновича від журналістів, блогерів і галузевих медійних експертів. Відтак бачимо справжній, такий, що не вдається приховати, переляк Януковича після фанатського скандування й свисту в Києві та Львові. Ганебність останнього ставить крапку на репутації "мужика", удар не тримає бо.

Всі ці нюанси створюють тло для головної політичної події найближчих днів – ухвалення нового (повернення старого?) закону про вибори. Експеримент з чистою пропорційкою, треба розуміти, закінчився.

Повертаємось до стану 1998-2002 рр., коли Верховна Рада вже обиралась за змішаною системою – половину мандатів виборювали в територіальних округах, решту – за списками партій і блоків.

Варто згадати, що в 1990-1994 рр. ми вже мали й чисту мажоритарну. У зв'язку з тим, дивує безчесність коментаторів, які криком, а не аргументом переконують, що саме одномандатні округи повернуть вітчизняній політиці те, чого так бракує, -- відповідальність.

Українці мають надзвичайно коротку історичну пам'ять. Бо всього дев'ять років пройшло відтоді, коли було, як здавалося, поставлено крапку на тупиковій моделі – голоси в обмін на газ (гречку, подарунковий набір, обіцянку пробити пільгу, нову школу, заасфальтовану дорогу, концерт Таїсії Повалій чи ІвоБобула тощо).

Нагадаю, що саме так потрапили в парламент, змінивши його до непізнаваності олігархи і олігаршенята – від пріснопам'ятного Ігоря Бакая до тих, прізвищ яких вже й не згадати. 99% з них були варягами, не місцевими. Приїхали – купили голоси, наобіцяли, і вже більше ніколи в той райцентр не повертались. А через чотири роки історія поверталась, тільки на іншому окрузі.

В 2002-му, приміром, з шести депутатів, обраних в одномандатних округах Житомирщини всі шестеро столичними діячами – нардепами, банкірами, підприємцями, чиновниками. На Чернігівщиніщедру жатву взяли четверо киян – теж у шести округах. На Хмельниччині варягів було 4 з 7, на Буковині – троє з чотирьох. Ми хочемо це повернути?

Наш власний досвід свідчить – реальної прив'язки політика до виборців мажоритарна система дає не більше, ніж пропорційна. Але друга набагато адекватніше передає настрої населення.

Адже часто так буває – якась партія має в певному регіоні стабільно-високий електорат, але її представники у жодному з округів не беруть першого місця. Виходить, що тоді інтереси значної кількості населення не будуть представлені у владі.

Саме для розв'язання цієї колізії і є доброю система пропорційна – коли партії і блоки отримують мандати відповідно до реальних настроїв у певному регіоні.

Але, як часто буває, вітчизняні політичні штукарі з усіх можливих моделей тієї ж пропорційки вибрали... найгіршу. Тобто модель із закритими списками, де місце в парламенті визначається розташуванням кандидата у єдиному загальнонаціональному списку.

А сам перелік затверджується, по факту, лідерами партій. Місця, як наслідок, продаються багатеньким буратінам, які у парламенті кажуть «чао!» політичній силі, яка їх туди привела і живуть своїм окремим життям. Якийсь іронічний колега назвав їх "тушками", так і прижилося.

Тоді як у більшості нормальних демократичних країн працює інша модель цієї ж виборчої системи – з відкритими списками. Коли кандидат бореться не за місце в списку, а за кожен конкретний голос виборця.

Бо саме кількість поставлених навпроти його прізвища галочок ("лайків" сказали б досвідчені користувачі Facebook) і дає політику шанс пройти в парламент. За цього варіанту не треба заносити гроші Юлє чи Вітє, а треба друкувати листівки, купувати кеди і вперед до людей.

Чим більше справжня підтримка – тим більше шансів, що саме ти станеш депутатом. І останні в списках цілком справедливо можуть стати першими при підрахунку голосів.

Само собою, за цього варіанту політики справді залежать від волі виборців. Вони знають свого виборця в обличчя і ті знають їх. Білбордами чи купленими ефірами тут не обійтись. Попадання в конкретного виборця буде важчим, ніж при безпосередньому контакті. Що й вимагалось довести.

Але є ще одна проблема. Це виборчий поріг – бар'єр у кілька відсотків, який відсікає від представництва партії, які набрали мало.

Ці голоси перерозподіляються серед тих, хто цей поріг взяв. Зараз в Україні партії-блоку треба набрати три відсотки, щоб отримати бодай кілька мандатів у Верховній Раді, раніше – у 2002-му було 4%.

Логіка в існуванні бар'єру є. В умовах стабільної демократії сформовані політичні партії, які мають свою ідеологію, соціальний капітал, готують кадри, відповідально працюють на інтерес свого виборця тощо.

І саме їм довіряється формування уряду. Щоб його парламентська підтримка була стабільною потрібна коаліція. Якщо в неї входить дві-три партії така коаліція буде стабільнішою, ніж та, для створення якої треба буде заручитись підтримкою, приміром, десяти партій, більша частина яких представлені буквально одиничними депутатами.

Це у них. У нас проблема інша. Партії та блоки хоч би які відомі – Партія регіонів, "Наша Україна" чи Блок Литвина – мало зв'язані з народом, але забронзовіли так, що не хочуть ніяких змін – їм і так живеться добре.

Новим політичним силам чи окремим політикам, які хочуть запропонувати країні новий, кращий порядок денний надзвичайно важко пробитись у вишу лігу. Їх не ефір Шустера, ні в Раду просто так не пустять. Як би не хотіли люди. Правила гри такі.

Саме тому треба було б зняти всі обмеження – на одну-дві каденції. Щоб у Раду потрапили всі політичні сили, зокрема й «маргінальні». Це дуже демократично і це дасть більшу легітимність всій законодавчій перспективі парламенту.

Політиці потрібне свіже повітря! До речі, оця вимога має сенс і при пропорційній, і при мажоритарній системі.

Є ж прекрасний зразок – вибори до Верховної Ради в березні 1990 року. Нагадаю для тих, хто ті вибори не пам'ятає або не мав виборчого права, або не переймався правом голосу.

В 1990-му майбутніх законодавців обирали в мажоритарних округах. Для перемоги треба було набрати 50% плюс один голос у першому турі. Або бодай на один голос більше у другому, куди виходили двоє лідерів першого туру.

Адмінресурс, звісно, був на боці комуністичної влади, яка контролювала республіканське телебачення, нечисленну ще тоді друковану пресу, мала безпосередній вплив на формування окружних виборчих комісій.

Але робила все це без фанатизму. Не порівняти з тим, що роблять на виборах в останні роки беспредельщікі з держадміністрацій та куратори з АП. Тоді, як не дивно, чиновники боялись потрапити під осуд – нехай не преси, а листівочно-мітингової стихії.

Тоді в Раду, крім комуністичної номенклатури і православного владики Агафангела, який, правда, голосував синхронно з вірними ленінцями, прийшли понад сотню "маргіналів" – нещодавні дисиденти (Чорновіл), професори (Гриньов), нещодавні студенти (Стецьків), кооператори (Табурянський), інженери (Макар), лікарі (Богатирьова), журналісти (Зайко), юристи (Головатий), письменники (Мовчан), архітектори (Скорик), режисери (Танюк), начальники зміни на заводі (Кінах) тощо. Навмисно називаю дуже різних людей, доля яких добряче побила і порозкидала.

Але саме вони й стали каталізаторами небачених змін. Спочатку – анархічна, але справжня демократія в парламенті. Потім – боротьба за суверенітет, де переплелись інтереси нещодавніх "неформалів" і частини еліти – так званих "суверен-комуністів" Кравчука, Плюща та інших. Потім солідарне голосування за незалежність, коли вони разом не згаяли історичного шансу.

Всі ці фантастичні зміни не були можливі без притоку «свіжої крові» у велику політику. Нині має відбутись щось подібне. Тому – геть бар'єри, дайош відкриті списки, і далі-далі...

Альтернатива цьому – стагнація і гниття. Тупик ім. Литвина. Хитрий спікер, який вже по суті веде виборчу кампанію в окрузі на Житомирщині, відкинув ідею створення робочої групи і доопрацювання закону із залученням представників усіх фракцій, експертів з недержавних організацій.

Мовляв, "кожнаполітична сила хоче прийняти закон про вибори народних депутатів для себе і під себе". Хоча насправді сам формат колегіального вироблення філософії закону, а потім постатейного опрацювання заперечує лукавство Володимира Михайловича.

А запропонований ним псевдодемократичний варіант рейтингового голосування в умовах голосування за порухом руки Чечетова картками депутатів,які місяцями, а дехто й роками, не ходять у Раду, -- лише прикриття обману і провокування найгіршого варіанту з усіх сценаріїв.

Привіт від Чаушеску і Каддафі – так називається найгірший зі сценаріїв. І, на жаль, політики з впертістю баранів йдуть саме в цьому напрямку.

Ще одна антидемократична підлість – затягування процесу ухвалення закону. Голосів вистачає, чого ж ходити навколо. Хай буде поганий, але хоч якийсь закон, мають бути правила гри, а не вічна непевність.

Звісно, за цієї ситуації опоненти чинної влади не можуть визначитись із форматом участі у виборах чи мобілізації бойкотувати їх, чи гострити сокири абощо.

_____________________________________________________________________________

Читайте також:

Цікаві книжки: Повсякденне життя робітників УСРР. 1920-ті рр.

В умовах "воєнного комунізму" проголошена більшовиками вільна праця трансформувалася у "палочну" дисципліну. Право на працю було замінено обов'язком. Згідно із гаслом більшовиків "хто не працює, той не їсть" було введено принцип примусу як головний, а по суті й єдиний у залученні найманих працівників до праці.

Дізнавайтеся головні новини першими — підписуйтесь на наші push-сповіщення.
Обіцяємо повідомляти лише про найважливіше.

Відправити другу Надрукувати Написати до редакції
Побачили помилку - контрол+ентер
Погляди 1 листопада, 2011, 17:17 7708 12
Додати до обраного
Останні Перші Популярні Всього коментарів: 12
Вибір редакції