Тут вам не Лондон

Дякувати Богу, це не в нас палає, а в Лондоні. У нашому ж суспільстві не існує ні еміґрантів, ні безробітних, ні бідних. Немає тих, хто міг би жити на соціальну допомогу від держави. Кого рівень соціальних виплат, рівень зарплат і загалом рівень життя міг би хоч якось хвилювати.

"Купппе, купппе, буд ласка", – просить вокзальну касирку чорношкірий студент, старанно придушуючи свою вроджену вимову французького штибу. Він тримає в руках багато українських гривень, тобто вони в нього є. І йому навіть усе одно коли їхати – можна й на день пізніше. Аби тільки в купе, обов'язково в купе. Тільки там у нього буде змога залягти на верхній полиці і сховатися від цих допитливих і недобрих слов'янських поглядів. А інколи й рук. Українці – ще ті расисти, він це затямив назавжди, краще від них подалі.

Та, схоже, касирка з роками встигла вписатись у потертий фасад вокзалу куди органічніше, ніж у горде звання працівника української залізниці. Вона робить вигляд,наче не розуміє, навіщо чорношкірому студентові їхати в купе. От не хочеться їй продавати купейного квитка – і квит! Такі ж претензії в неї й до мене. "Мужчина, я надєюсь, вам хотя би бєз постєлі?" – запитує вона з такою міною, ніби я, замовляючи купейний квиток, образив її найсвятіші почуття.

За великим рахунком, у нас із чорним ті самі проблеми. Тобто я також чорний. Ми обоє дратуємо касирку фактом свого існування. І що ще страшніше – своєю українською. Ми єдині на весь вокзал її носії. Чорношкірим студентам вона чомусь дається значно краще, ніж місцевому населенню. Вони, чорношкірі, справді вивчають і хочуть знати цю мову. На відміну від корінного народу, ці африканські хлопці й дівчата вперто визнають факт існування такої країни. Вони вірять, що є Україна. Вони ставляться до неї – ні, не з любов'ю – але все-таки значно краще за самих українців. Попри всі незручності, зумовлені нашим побутовим расизмом, вони часом у ній залишаються, з радістю рятують демографічні показники, обростають сім'ями. Тільки от на вулиці наших міст вони воліють виходити групами. Хоч на лекціях їм і кажуть, що українці – привітний та гостинний народ, позбавлений будь-яких фобій. Проте лекції то одне, а реальність – щось цілком інше.

З нашого дивану й Лондон здається не таким уже й далеким. "Заслать им туда наших десантников!", – пишуть російські братани-юзери, підкріплюючи свої пропозиції численними фото пикатих і веселих забіяк у тільняшках. І справді – наша десантура таки непереможна, особливо якщо йдеться про кидання пивними пляшками в дитячі голови. Справжні герої! Й нічим вони не гірші за всіх отих з "WOOLWICH" або "GHETTO BOYS". Хіба вони не зможуть підпалити кілька магазинів, винести звідти парочку телевізорів? Дивлячись на їхні рум'яні, хоч і не просмалені африканським сонцем, слов'янські щоки, можна з впевненістю сказати, що зможуть. Та й завалити кількох полісменів і так званих мирних жителів теж нє вапрос. Розім'яти, так би мовити, боки. Чого не зробиш заради встановлення соціальної справедливості!

Стали б у Білокам'яній морочитись через якихось чорних. Скільки їх уже передушили на гостинних московських вуличках? Тож ніхто й не подумає зважати на всіляких правозахисників, громадську думку, пресу. Преса взагалі діло десяте. Вона покликана обслуговувати потреби політиків напередодні виборів, а більше ніяких функцій на неї ніхто не покладав. Кому вони потрібні – соціальна справедливість, об'єктивна картина світу? І що з того, що когось там випадково вбили? Ще й чорного. Тьху ти, яка біда, ось у нас і не таких вбивали, та й зовсім не випадково. І чого, живемособі якось цілком спокійно далі. Без заворушень, без протестів. Дивимося по телевізорувсілякі юрмаліни, дискутуємо, як втримати американський долар. Або скільки ще дивних історичних знахідок і важливих наукових відкриттів встигне наробити російський прем'єр до виборів, яких ще амфор він понавитягує.

А ще у зв'язку з наближенням знаменної дати лічимо їх, українських героїв. Їх завжди стабільно десять, і вони теж при погонах та в тільняшках – княгиня Ольга, Ярослав Мудрий, вусань Кобзар. Дякувати Богу, це не в нас палає, а в Лондоні. У нашому ж суспільстві не існує ні еміґрантів, ні безробітних, ні бідних. По телевізору їх не показують – то значить їх і нема. Немає тих, хто міг би жити на соціальну допомогу від держави. Кого рівень соціальних виплат, рівень зарплат і загалом рівень життя міг би хоч якось хвилювати. У нас таких немає, нас усе влаштовує. "Головне, щоб не було війни", – вкрадливо запевняє телевізор. Навіщо нам якісь ґарантії чи права, якщо ми й без них щасливі?

Ми таки беремо свої купейні квитки, нам вдається зламати опір касирки. Це приносить надію: настане час, коли ці молоді чорношкірі хлопці, можливо, поборються за всіх нас. І саме від них нарешті народяться справжні українці.

_______________________________________________________________________________

Юрій Андрухович
vasyltereshchuk.blogspot.com
Читайте також:

Вампіри на сходняках

Ніщо, навіть хамські політичні арешти, не здатне розбурхати наших людей так само сильно, як черговий сходняк "російської музичної еліти".

Залиште свій коментар

Аватар
Залиште свій коментар

Коментарі до посту

Останні Перші Популярні Разом коментарів: