Україна – Італія – 0:2. Судний день

ФФУ

Україна - Італія - 0:2

Натомість наш суперник мав у цей час неприємність зіграти офіційний матч і паралельно відчути в Словенії їхню загальновідому "гостинність". Наш багатоголовий тренерський штаб на різних кутках і різними голосами наголошував про те, що нарешті знайшлися ліки проти задавненої італійської хвороби. І що чи не вперше в поєдинках проти Італії ми можемо насправді реально претендувати на перемогу.

В той час як керманич гостей Пранделлі єдине, що випромінював – миролюбивість та аскетичність. Італієць прозоро натякав, що його команда за перемогу не боротиметься. Мовляв, зіграє відверто від оборони. Головне його завдання – гра, а не результат. "Алленаторе" відмовився навіть від традиційного передматчевого тренування. І, до того ж, завчасно оголосив стартовий склад своєї команди. Який, між іншим, можна сміливо вважати експериментальним. І це – в ліпшому випадку. Тобто, усім своїм скромним виглядом, і, що найголовніше, всіма своїми нехитрими діями Пранделлі показував, що для його команди цей матч не має особливого значення. Звичайнісінький контрольний поєдинок. Навіть без підвищеної відповідальності.

Україна - Італія - 0:2. Статистика

Чим мав стати  цей матч для української команди та її тренера – годі й нагадувати зайвий раз. Крім того, що виникла реальна нагода вперше взяти гору над Італією, з якою у нас відверто невтішна статистика особистих взаємин, так ще й напередодні засідання виконкому ФФУ, де затверджуватиметься кандидатура головного тренера національної збірної, нинішній її виконувач обов’язків отримував ледве не історичний шанс заявити на повен голос про свої претензії. Наголошую, що теза "якщо не зараз, то ніколи" найбільше пасує до цього контексту. Більше того, і обставини, як вже було сказано вище, складалися на нашу користь. Залишалося зробити дрібничку – взяти своє. Фактично підняти з землі. Натомість перед усією чесною компанією із розгону шубовснули обличчям в багнюку. Свій чи не найголовніший матч у першій команді країни Калитвинцев програв, причому без питань та варіантів. І дорікати може лише собі.

Взяти, хоча б, такий  важливий компонент гри, як використання стандартних ситуацій. Саме про цю грізну зброю напередодні зустрічі неодноразово наголошував безпосередньо Юрій Миколайович. Нібито Ребров, один із асистентів головного тренера, не покладаючи рук, працював у цьому напрямку.

Можна не сумніватися, що суперник буде неприємно здивований. Ну, і що з того вийшло? Якщо італійці й здивувалися, то приємно. Усі стандартні ситуації – а їх було вдосталь – практично не носили загрози воротам Вівіано. Алієв, який переважно їх виконував, демонстрував найліпші зразки нехлюйства. Проте чомусь його партнери не наважувалися брати ініціативу на себе. А тренери не підказали. Ощипко на лівому фланзі оборони не тільки помітно нервував, а й мандражував перед візаві. Це було помітно неозброєним оком.

Але варіювати склад наш тренер чомусь не поспішав. Як не поспішав вводити в дію другого нападника. Селезньову явно бракувало не тільки швидкості, а й підтримки. Вийшов Девич – і картина гри почала змінюватися на нашу користь. Проте було вже запізно. У всякому разі, запізно для нас. А на яку позицію вийшов Олійник – так і залишилося загадкою.

Проте дорікати собі має не лише Калитвинцев. Його підопічні виявилися не на висоті. Причому практично всі, без винятків. Навіть наддосвідчені Шовковський та Тимощук. Перший моментами нагадував, чому йому інколи забивають із центра поля, а другий своїми необачними рухами зайвий раз довів закономірність провалу "Баварії" на всіх фронтах. Що тоді вже говорити про їхніх молодших колег.

Показово, що навіть тоді, коли збірна України завдяки старанням російської бригади суддів отримала чисельну перевагу, її гравці все так же бездумно транжирили час, як і в рівних складах.

Звичайно, за бажання  можна нагадати про відсутність у наших лавах Шевченка, Чигринського, Коноплянки, Мілевського та декількох інших гравців основи. Проте в будь-якому випадку це нагадування буде недоречним. Адже в порівнянні з нами Італія зіграла відверто другим складом...

Прикро, що тут  скажеш. А ще – незрозуміло. Здавалося, ось він, справжній шанс. Для того, щоб і себе показати з ліпшої сторони, й за тренера постояти. Ситуація й обставини дозволяли розраховувати на краще. Проте у підсумку виявилося найгірше. Не продемонструвавши абсолютно нічого для того, аби принаймні зіграти внічию, наші футболісти отримали болючого ляпаса.

Чуттєвого удару по своїх амбіціях отримав і виконувач обов’язків головного тренера збірної. За весь цей час, упродовж якого Калитвинцев перебуває на тренерському містку нашої першої команди, йому так і не вдалося зліпити цілісну картину гри, не вдалося переконати загал в своїй винятковості. Так-так, саме в цьому. Бо справжній головний тренер головної команди країни має бути саме таким. Винятковим. Інакше задеклароване завдання – виграти домашній чемпіонат Європи – виявиться просто блефом.

Особисто мені важко прогнозувати, яким підсумком завершиться засідання виконкому ФФУ, на якому нібито збираються затверджувати кандидатуру головного тренера збірної. Проте, як на мене, очевидно, що блідими і невиразними діями в ситуації, яка обіцяла трансформуватися в перемогу на всіх фронтах, нинішній в.о. керманича синьо-жовтої збірної не лише підмочив собі репутацію, а й добряче поставив під сумніви свої перспективи на цій посаді.

Виявляється, що там, де щось є, не обов’язково щось буває.