Україна, як горох при дорозі

УНІАН

Юрій Винничук

В одному з віршів гетьман пише: "Зжалься Боже України, що не в купі має сини", себто, що розкидані українці по різних державах і нема серед них єдності. Минуло з тих пір триста років, а що змінилося? Єдності й досі нема. Межі національної самосвідомості проходять по старих кордонах Речі Посполитої. Все ж таки, яка б та Польща не була, але не вдавалася до такої брутальної денаціоналізації, як "братня" Московщина. А українці й досі розкидані, і ті, що за межами Батьківщини, державу не цікавлять. Державі начхати, яка їхня доля і що їх чекає в майбутньому.

Кількість українців у Росії за останнім переписом раптом змаліла на понад мільйон. І це при тому, що й так їхня кількість була значно занижена. Уже в 1930-тих роках українці позникали на Кубані й Далекому Сході. Кубанскіє казакі можуть розмовляти українською – і це інколи проскакує у російських теленовинах, коли беруть коментар у простих людей, – можуть співати українською, танцювати гопака, але у паспортах вони "русские".

Хахляцкіє дєрєвні Вороніжчини, Курщини, Орловщини, Білгородщини заселені українцями, їх і називають сусіди "хахлами", але у паспортах вони "русские".

Поволі розчинилися у польському морі лемки й українці, яких вивезли після акції "Вісла" на північ і захід. Легендарного маляра-примітивіста Никифора теж були вивезли з лемківської Криниці. Отже він був українцем. Але художник він польський. І фільм про нього поляки зняли, і книги видають. На Холмщині й Підляшші ще є українські села, але самосвідомість там невелика. На відміну від Речі Посполитої новітня Польща у 1930-тих роках взялася інтенсивно полонізувати цю територію. Влада змушувала провадити службу Божу польською, арештовувала непокірних священиків. Цих українців навіть не вважали за потрібне виселяти з огляду на їхню національну пасивність.

Те, що пізніше відбулося на Волині під час війни, бере свій початок з передвоєнних часів, коли Польща "спеціальним законом міністра Грабського, – писав Улас Самчук, – хотіла протягом 25-ти років обернути нас на поляків. Було знищено все наше шкільництво, наша гімназія втратила прилюдні права, її абітурієнти мусіли здавати окремі державні іспити, на яких їх нещадно "різали", а тих, хто проходив крізь те вушко голки, все одно до державних університетів не приймали. Наші хлопці мусіли студіювати по закордонах... Ні на яку державну службу ми не мали ніяких шансів, поведінка нашої окупації була нетерпима, образлива. Нас шиковано за саме вживання "гайдамацкєй ґвари", тобто нашої мови".

Для українських патріотів Польща навіть організувала концентраційний табір у Березі Картузькій в Білорусії. А за кілька років один терор породив другий терор. Хоча, звичайно, польська окупація не зрівняється із російською і совєтською, бо й жертв не було таких жахливих, і голодоморів поляки не влаштовували і в тій Березі Картузькій загинули одиниці, а не мільйони.

Та це часи давні. А от чому зараз у Польщі українців стає усе менше й менше?

В Угорщині українці зникли, як могікани. Якщо і є, то це не автохтони, а приїжджі з України. Угорці в Україні мають усі умови для життя, мають угорські паспорти, їздять по Європі, добилися навіть щоб виконували їхній гімн на засіданнях районних рад, почепили таблички з угорськими назвами вулиць і вже заходилися міста перейменовувати.

За часів Чаушеску в Румунії відбулася могутня хвиля румунізації. "Неперспективні" села, якими виявилися українські, переселяли так, аби українці опинялися в меншості і розчинялися серед румунів. Але і в демократичній Румунії наступ на український етнос триває. Кількість українців різко впала. Хоча приємно, зайшовши до туалету на румунському боці кордону, почути від дідуся, який збирає гроші, українську мову.

У Словаччині така сама ситуація. Українці, яких було кількасот тисяч, теж на грані зникнення. Цілі села словакізують. Та хоча село уже стало словацьким зі словацькою школою, а от церква – греко-католицька або православна і служба Божа українська. Зараз у Словаччині ви ніде не прочитаєте, що Енді Вархол походив з українського села.

Та це країни, які мають свою програму націоналізму, тому дивуватися тут нема чого. Вони діють так, як діяли завжди. А от узяти Білорусію. Здавалося б, при тій русифікації, яка там панує, при тій денаціоналізації, знищенні традицій та історичних коренів, українцям може загрожувати лише така сама русифікація. Але ні. Їм загрожує лише білорусифікація. Правда, вона досить таки ялова, бо в українських селах Берестейщини і Пинщини білоруська мова не звучить. Люди розмовляють гарною українською мовою, а записані "білорусами". Звичайно, примусово.

На усі ці випадки асиміляції українців наша влада не реагує взагалі. Хоча могла б і паспорти видавати, і книгами та пресою помагати, і взагалі якось демонструвати свою небайдужість. Однак цього нема й ніколи не було. Зате були грандіозні форуми діаспори, на яких різні перестарілі ура-патріоти могли пописатися своїми красивими промовами.

Та нас обкрадають не лише демографічно. Нас обкрадають інтелектуально. Привласнюють собі наших письменників, учених, художників, композиторів, беруть цілими жменями фольклор і видають, як свій. Таке враження, що Україна – це такий великий склад, на якому нема ані господаря, ані сторожа. Бери, кому не ліньки.

Якщо росіяни уперто вважали і вважають, що українська мова – діалект російської, а поляки і словаки лемківський діалект вважають своїм, то чому б і білорусам не мати берестейських і пинських українців за білорусів, а їхню мову за свій діалект?

Здавалося б, перебували ми з ними в однаковому становищі, потерпали від однакових режимів, і вони, і ми були однаково обкрадені. Але, це не зупиняє перед тим, аби і собі поцупити щось у сусіда. От видають демократичні білоруські інтелектуали свою літературну спадщину, зокрема "ХІХ стагоддзе. Навукова-літературный альманах". В одному з томів передрукували "Разсказы на белорусскомъ наречіи", видані у Вільно в 1863 р. Наведу уривок з розмови селян в оригіналі:

"Хвэдосъ. Дай-то Боже, кобъ було гоже! Зъ вэлыкого розуму людэ найбульшъ шаліють; а нашъ мужикъ абы-но выучився читаты и пысаты - заразъ зопсуетця зовсимъ: ёму вже батька, матэри непотреба шановаты, вже вунъ, бачь, розумнійшіи одъ іихъ; вже ёму мужикъ нэ брать, мужицкій хлибъ вже ёму нэ смачный, а давай заразъ паньского. Затымъ кинетця въ роспусту, станэ запываты, просто хоть въ рекруты отдавай хлопця? Бачылы вжэ мы тую науку?

Янко. Эхъ, дивный ты, нэбожэ! нывжэжъ то наука псує человика? Наука на роспусту нэ учить; завжды злый прыкладъ учить на роспусту, а нэ наука. Мы самы завше псуємо своихъ дитэй: посваритця маты на дытыну, або набы ёго за що-нэбудь, а воно йде на скаргу до батька. Батько жъ хоче дытыну прыласкаты, тай, кажэ, гладячи ёго по головци "дурная, сынку, мама, дурная: набыла дытыну мого, набыла; дулю ей, дулю!" Дытына ще и пацера нэ уміє, а вжэ хвыгу матэры показує, - оть тоби и жды одъ ёго пошанованья. Або ще-якь стануть маты зъ батькомъ бытыся, попывшыся, стануть лаятыся такъ, же соромъ слухаты; якъ жэ тутъ дытына роспусты зъ маленькосци нэ научитця".

Гадаю, і філологом бути не конче, аби побачити, що тут білоруською навіть не пахне. Але що ж – така наша доля. Бо, як писав, гетьман Мазепа: "Горе тій чайці, горе небозі, що вивела діток при битій дорозі".

Читайте також:

УНІАН

Юрій Винничук

Озираючись на рік, що минає, неможливо не помітити, що країна послідовно займалася лише тим, що тупцяла на місці. А частіше рухалася за принципом, який описав ще дєдушка Лєнін: крок вперед – два кроки назад.