Улюблена французька фраза

Юрій Андрухович© vasyltereshchuk.blogspot.com
Найгірше в кінематографі те, що він змушений лягати під грошові мішки продюсерів. Ті ж, у свою чергу, жадають їхнього наповнення грошима глядачів. "Краще жорстка цензура, ніж погані смаки публіки".

"Adieu, plancher des vaches!", - так начебто кажуть моряки, коли вирушають у море. Але це не у нас, це у Франції. Якщо дослівно, вони прощаються із земною твердю, по-іншому суходолом, називаючи його пасовищем для корів. Думаю, для доглянутої й родючої французької землі таке звертання не є чимось образливим. До того ж моряки радіють не лише тоді, коли покидають землю, а й коли повертаються.

Коли я повертаюсь в Україну, то так само радію. Вже майже двадцять років мені знайоме це відчуття подвійної радості: радість поїхати, радість повернутися. Але як назвати ту землю, куди постійно хочеться повертатися, я й досі не придумав. Можливо тому, що я не моряк. До того ж спробуйте назовіть Україну яким-небудь пасовищем – умить налетять розгнівані захисники вітчизни і з усіх сил безстрашно боронитимуть її від вас.

"Adieu, plancher des vaches!" – це, звичайно, не моя знахідка. Та й не могла б вона бути моєю – я ж і французькою майже не володію. Усе, на що я здатен – це відрізнити французьку від будь-якої іншої. А також повторювати по кілька разів на день улюблену французьку фразу "Adieu, plancher des vaches!".

Насправді це назва одного з фільмів мого улюбленого грузинського режисера Отара Іоселіані. Він уже багато років живе у Франції і знімає першокласне європейське кіно. Та він і раніше, і в Грузії знімав першокласне кіно – я ж досі пам’ятаю, як ми студентами пробивалися на його такий дивний "Листопад". А його ще дивніша "Пастораль"!

Усю минулу зиму ми час від часу поверталися до перегляду його фільмів. Таким чином то була вже й не зовсім зима, а така собі розтягнута під вино та чаї з коньяком ретроспектива Іоселіані. Ми подивилися "Ловців метеликів", "Ранок понеділка", "Розбійників", ще раз переглянули давніших "Фаворитів місяця" і кілька разів "Adieu, plancher des vaches!". Тобто тієї чарівної фрази я навчився ще взимку.

Проте англійською той самий фільм назвали "Farewell, Home Sweet Home" - щось наче "Прощавай, рідний доме". Зрозуміло чому: ця назва є першим рядком аналогічної моряцької прощальної пісні в англійській традиції.

Але "світ гоумом" Україну теж якось не назовеш - язик не повернеться. Особливо тепер, з урахуванням усього, що з нею виробляють пацани від влади.

І на цей випадок існує ще російська версія, що в ній той самий фільм називається "Истина в вине". Щиро кажучи, назва заюзана і тому невдала. Але спишімо її на грузинськість автора. Грузин Іоселіані знає і пам’ятає, що саме його батьківщина є батьківщиною виноградної лози. До речі, у своїй глибокій і стильово блискучій книжці "Винные лавки" Ігор Померанцев припускає, що вино давніх греків, смак якого безповоротно втрачений, мало би смакувати приблизно так, як деякі сорти нинішнього грузинського. Йдеться, звісно, лише про червоне вино.

"У рекламі спиртних напоїв ми читаємо лицемірні попередження про те, що алкоголь руйнує наше здоров’я. Насправді це не так. Не алкоголь його руйнує, а відсутність неспішного людського спілкування. Піднімаючи келих з вином, багаті і бідні стають рівними, і таким чином людство продовжує існувати", - стверджує Іоселіані в одному зі своїх інтерв’ю.

Кінематограф, за великим рахунком, жахлива махіна. Найгірше в ньому те, що він обходиться все дорожче, тобто змушений лягати під грошові мішки продюсерів. Ті ж у свою чергу жадають їхнього наповнення грошима глядачів. "Краще жорстка цензура, ніж погані смаки публіки", - висловився з цього приводу Іоселіані. Власне, ці смаки й визначають наміри продюсерів, що хочуть знімати кіно. Якби в Радянському Союзі дали волю смакам публіки... Страшно навіть уявити, що було б. Страшно, хоч і неважко. Радянський смак і нині править бал. Щоб зрозуміти, що було б, достатньо увімкнути будь-який з найпопулярніших телеканалів у прайм-тайм. Отаке і було б. Отаке і є.

У цьому зв’язку сама собою згадується блискуча кількахвилинна сцена з тих-таки "Розбійників".

Якось на прийнятті у героя фільму Вано, колишнього кишенькового злодія, що в лічені дні виріс до значного партійного начальника при новій більшовицькій владі, збираються гості – всуціль представники новоспеченої радянської номенклатури. Утім, за багатьма з них угадується аристократично-шляхетне походження (все-таки Грузія, де князів, кажуть, більше, ніж простих селян). Одна з дам сідає до роялю й починає грати щось легке і зворушливе. Грузинка з тонкими манерами і гордою поставою, вона вже на шляху до всіх можливих класових та ідеологічних змін, проте ні її вигляд, ні музика, яку вона награє, про це ще не знають.

І тут, під її чарівний акомпанемент, вимальовується непроханий виконавець. Партійний товариш з Росії з виразними ознаками фізичного виродження на обличчі – одутлість, низький лоб, маленькі свинячі оченята. Ви легко можете собі це уявити – таких облич у нас нині в парламенті більшість, причому конституційна. Його просять заспівати. Не дивлячись на дегенеровану зовнішність, товариш з Росії - людина важлива і його слід боятись, як старшого брата. І він заводить. І просторим старорежимним помешканням починає литися зеківська пісенька про "чубчик, чубчик, чубчик кучерявый".

Далі мовчу. Перегляньте все це самі.

______________________________________________________________________________

Читайте також:

Навіки разом

Ніщо так не об’єднує, як спільна біда. У нас із японцями їх тепер аж дві – аварії на АЕС та сусідство з Росією. Дуже хочеться, щоб наші спільні з ними сусіди зі своїм радісним "Это вам за Курилы" врешті позатикалися.

Дізнавайтеся головні новини першими — підписуйтесь на наші push-сповіщення.
Обіцяємо повідомляти лише про найважливіше.

Відправити другу Надрукувати Написати до редакції
Побачили помилку - контрол+ентер
Останні Перші Популярні Всього коментарів: 2
Вибір редакції