"Умывальников начальник"

Сергій Жадан© УНІАН
Новий міністр культури заявив, що "Скрипка не належить до сфери управління Міністерства культури", а тому може говорити, що хоче. Така розмова митця з інспектором.

Є речі, які в нашій країні не змінюються. Скажімо, міністерство культури. Щоправда, воно з якогось часу називається міністерством культури і туризму, але з туризмом у нас, здається, ще гірше, ніж із культурою, тому зупинитись хотілося б саме на проблемах останньої. Загалом, мінкульт не так часто дає підстави для роздумів та рефлексій, на відміну від, скажімо, міністерства освіти, але при бажанні в пересічного громадянина може виникнути кілька питань і до цієї загадкової структури.

Ось, скажімо, нещодавно новий міністр культури давав прес-конференцію з нагоди перших ста днів своєї роботи на посаді. Поміж усього іншого зайшла мова й про Скрипку з Подерв'янським, себто, говорячи словами того ж таки Подерв'янського, про митців. І якщо на закид Подерв'янського, що, мовляв, він, новий міністр, є "нікому невідомим мужиком", сам міністр відреагував доволі достойно, заявивши, що коли працював у музичному колективі, теж не знав прізвища тодішнього міністра культури, то реакція на слова Скрипки про те, що мінкульт є архаїчним, була дещо нервовою, викликавши нарікання на тяжку управлінську долю. Так і сказав новий міністр, що "Олег Скрипка не належить до сфери управління Міністерства культури", а тому може говорити собі що хоче. Ну, принаймні я так нового міністра зрозумів.

Більш жорсткою в своїй відповіді митцям була заступниця міністра, коли попросила передати Скрипці та Подерв'янському (теж, доволі совкова манера спілкування, а напряму слабо було звернутись?), що потрібно бути скромнішими, і в плані гонорарів і в плані вимог до міністерства, і що загалом – потрібно спочатку потрапити до "класичних вікових традицій" (так і сказала), аби претендувати на якісь бонуси з боку народної влади. Така ось розмова поета з фінінспектором, демонстрування того, що в культурі, як і в цілому в країні все вирішують люди, котрі належать до "сфери управління". Себто, начальники. Як писав згаданий вище Подерв'янський "камандіри чи офіцери".

І я ось думаю – насправді це цілком природна реакція чиновників на критичні зауваження людей, котрі їм нічим не загрожують. Якоїсь іншої відповіді від мінкульту навряд чи варто чекати. Адже що таке культурна політика в цій країні? Один із колишніх керівників міністерства якось говорив: "Знаєш, це лише здається, що від міністра багато залежить. Насправді, лише потрапивши туди, починаєш розуміти, як мало може зробити міністр". Не сумніваюсь, що він говорив правду. Мінкульт – складова совкової бюрократичної машинерії, покликаної не так вирішувати проблеми, як підтримувати власну життєдіяльність, контора, нічим не відмінна від, скажімо, міністерства аграрної політики чи міністерства з питань житлово-комунального господарства. Тому й до культури вони підходять з нормальним аграрним інтересом, роблячи хіба поправку, що мають справу не з великою рогатою худобою, а з народно-пісенними колективами. Що справи, втім, особливо не міняє і відповідальності за квартальні плани не знімає. Те, що доводиться мати справу з людьми творчими і явищами не цілком матеріальними, насправді мало кого цікавить, оскільки там, де рядовий громадянин бачить духовні витоки й незамулені джерела, український чиновник від культури бачить фронт робіт і статистику культурного дозвілля. Там, де наївний глядач чи довірливий читач вбачають поле для творчих експериментів, клерки з обласних управлінь вбачають матеріал для проставлених "галочок" та підшитих звітів.

Мені доводилось мати справу з багатьма бійцями державного культурного фронту, неодноразово випадала нагода побачити зсередини цю заворожливу в своїй порожнечі конструкцію, якою є "сфери" державного "управління". Мушу зазначити, що культурою в нас зазвичай займаються люди без почуття гумору. Як правило, це люди серйозні, причому серйозність ця зумовлена нерозумінням того, з чим вони мають справу в своїй повсякденній роботі. Це серйозність провідників, котрі не дуже добре розуміють, куди їде їхній потяг, тому особливо ретельно перевіряють квитки в пасажирів. Навіть у відповідях міністра та його заступниці проступає цей дивний острах перед "вільними художниками", за яким бачиться цілий комплекс непорозумінь, неприйняття та неадекватності. Адже бог із ними, з "класичними віковими традиціями", якими так сиротливо прикривається міністерство. Ясно, що в нашій країні ще довгий час магістральним культурно-мистецьким форматом будуть урядові концерти з хоровим співом та запальними танцями, а моральними орієнтирами в бурхливому океані контемпорарі арт лишатимуться Шевченко з Поплавським. Ніхто й не вимагає припиняти фінансування народних колективів та районних будинків культури (навіть якщо цього й вимагати – хто ж прислухається). Але проблема в тому, що діяльність мінкульту саме "віковими традиціями" і обмежується, лише принагідно перетинаючись із довколишньою реальністю.

Складається дивна ситуація, коли міністерство культури використовується в процесі формування актуального мистецтва хіба що в якості випадкового грошодавця – ненадійного, незграбного й не зовсім притомного, з невиправданим культом бухгалтерії та настороженим ставленням до свободи слова. Будь-яка нормальна партнерська співпраця, з взаємною ініціативою та рівноправними стосунками виглядає нереальною з огляду, по-перше, на згадану вище бухгалтерію, а, по-друге, на відсталість та неактуальність самої культурної політики, що її провадить держава. Зрозуміло, що "вільні художники" в цьому випадку виглядають нахлібниками й дармоїдами, що сидять на шиї в суспільства й постійно канючать у держави гроші, передбачені для виплати пенсіонерам, піонерам та депутатам (прикметним у цьому випадку є закид замміністра до Скрипки з приводу високих гонорарів. Все правильно: у бухгалтера є прейскурант, які тут можуть бути гонорари?!). Ясна річ, що сучасне мистецтво малюється чиновникам чимось антинародним, розтлінним і від цього – фінансово наповненим, себто таким, що "сьогодні дає собі раду" (цитата від міністра). Безперечно, про жодну конструктивну співпрацю найближчим часом мови бути не може. Так само як немає мови про жодну цілеспрямовану підтримку мистецьких центрів, книговидання, фестивального руху. Так само як не йдеться про жодну адекватну промоцію української культури за кордоном. Про жодну промоцію зарубіжного мистецтва в Україні теж не йдеться, оскільки все, що не потрапило "до класичних віковічних традицій", лишається поза увагою цієї держави. Цікаво, що широкі народні маси десь так і сприймають сучасне мистецтво у всіх його виявах – як порнографічну мазанину з постійним прицілом на державне утримання. В цьому випадку, слід сказати, народ і партія єдині, незалежно від того, про яку саме партію йдеться.

Чого вчить нас ця історія? Якось так склалося, що нова влада мимоволі чітко сформувала бажаний статус українського митця в новій культурній парадигмі. Згідно з цим статусом, "гарний митець – мертвий митець". Або ти маєш справу з начальниками від культури і "класичними віковими традиціями", або твердо стоїш на ногах і не надто переймаєшся таємними сферами управління. Сумістити приємне з корисним в українських умовах навряд чи вийде.

_________________________

Читайте також:

Молодість моя, Білорусія!

Нас витісняють туди, де на нас давно чекають білоруси. І не впевнений, що в цій внутрішній Монголії втрачених можливостей нам усім вистачить місця.

Дізнавайтеся головні новини першими — підписуйтесь на наші push-сповіщення.
Обіцяємо повідомляти лише про найважливіше.

Відправити другу Надрукувати Написати до редакції
Побачили помилку - контрол+ентер
Останні Перші Популярні Всього коментарів: 2
Вибір редакції