Ми звично не довіряємо обставинам довкола нас. Нам постійно здається, що сонячні промені оминають наші квартали, що свято можливе в якихось інших містах, лише не на вулицях, де ми живемо, лише не тут.
В Дюссельдорфі під час джазового фестивалю вулицями розкидано безліч сцен – на площах і в провулках, на відкритих терасах і в наметах лунає найрізноманітніший джаз, іноді доволі незатійливий, оскільки все найкраще можна побачити лише за гроші; а ці вуличні виступи, котрі є вільними для всіх, лишають на відкуп менш вимогливим музикантам. Тож і рубають тут старі ново-орлеанські стандарти місцеві зірки, різноманітні диксиленди та жіночі духові колективи (що цікаво навіть без огляду на репертуар).
Слухати шаровий джаз приходять переважно люди старші – веселі бадьорі пенсіонери, ветерани праці, місцева дрібна буржуазія, або просто пияки, переважно теж не юного віку. Щоправда вулицями постійно снують натовпи галасливих туристів, тож може скластися враження, що вони теж цікавляться мистецтвом, проте швидко стає зрозуміло, що цікавляться вони скоріше бухлом, а музику товстих сприймають як певний саунд-трек до свого алкогольного туризму.
Бабці й дідусі відтягуються під саксофони й контрабаси, оскільки цю музику слухали протягом усього свого життя, для них Гілеспі – як Кобзон для пенсіонерів Козятина. Молодь так чи інакше менше цікавиться подібним ретро, молодь збирається в барах та забігайлівках, переходить від підвалу до підвалу, сидить на набережній Рейну, зустрічаючи поліцейських веселим свистом, заливається різної міцності напоями, святкуючи черговий вік-енд, за яким неминуче почнеться безкінечний робочий тиждень. В кожного свої пріоритети, своя культурна програма й свої стосунки з дійсністю – старші слухають джаз, молодші слухають архангелів, котрі літають над річковою поверхнею, виконуючи на своїх архангельських сурмах хіти "Металіки".
В Харкові під час "Ночі музеїв" на вулицях, відкритих майданчиках та імпровізованих сценах так само лунала музика. Щоправда, не джаз, але теж дуже добра музика. Зрештою, в Харкові багато доброї музики, можна навіть сказати – що в Харкові її найбільше, тож вистачало її на всі сцени та майданчики. Послухати її, цю музику, а також поетів, яких у місті так само багато, приходили натовпи слухачів. Натовпи ці курсували від музею до музею, від сцени до сцени, протягом усього вечора й цілої ночі, не втомлюючись і не розпадаючись, ніби намагаючись почути дослівно все, що пропонувалося того вечора й тієї ночі. Вхід на всі акції був так само вільний, проте, можу припустити, така кількість відвідувачів зовсім не обумовлювалась можливістю безкоштовно відвідати який-небудь музей – скоріше в Харкові справді є велика кількість мешканців, зацікавлених у таких речах як музика чи поезія.
І що особливо цікаво, й що відрізняє цю публіку від "Ночі музеїв", скажімо, в Берліні чи Барселоні – тут значно більше (набагато більше) молоді. Можливо, старші харків'яни ходять до музеїв удень, не знаю, але ці тлуми студентів, котрі тягалися старим центром, справді нагадували, що Харків може бути зовсім іншим – відкритим, легким і максимально вільним. Він, зрештою, і є таким, просто останнім часом якось про це забуваєш, оскільки стикаєшся, зазвичай, із дещо іншим обличчям міста. А ось, виявляється, тут живе безліч веселих та безтурботних молодих людей, готових цілу ніч танцювати й підспівувати, слухати вірші та блукати музейними залами, підіймаючи над собою, ніби повітряних зміїв, відчуття свята та карнавалу, якого в цьому місті не було дуже давно.
Ми звично не довіряємо обставинам довкола нас. Нам постійно здається, що сонячні промені оминають наші квартали, що свято можливе в якихось інших містах, лише не на вулицях, де ми живемо, лише не тут. Ми легко віддаємо наші міста сумнівним шарлатанам, дозволяючи їм говорити від нашого імені, й не заперечуючи їм, коли вони починають озвучувати речі, з якими ми в принципі не згодні. Ми мовчки сприймаємо нову даність, визнаючи, що не в змозі щось виправити. Але, виявляється, ми нікуди звідси не зникали, ми й далі лишаємося жити в цьому місті, й готові годинами слухати своїх поетів та музикантів. Можливо, поетам варто пам'ятати про це й частіше виходити на вулиці
_______________________________________________________________________________
Я постійно згадую концерти Гадюкіних. Можливо, це вже якийсь різновид ностальгії, але мені справді видається, що краще за них рок-н-рол у цій країні так ніхто і не навчився грати.