Вічні двигуни

Вічні двигуни

Юрій Андрухович / Фото: kiriv.org.ua

"Українські дівчата кажуть, - вів далі священик, - що швейцарці найбільші збоченці на світі. А вони ж то знають, що кажуть! Їм не можна в цьому не вірити".

Дивні скульптури Жана Тенґлі я вперше побачив не на його батьківщині, у Швейцарії, а під час перших відвідин Парижу. Біля центру сучасного мистецтва Жоржа Помпіду, на площі Ігоря Стравінського розташовано незвичний фонтан, який відразу привертає увагу. Біля нього завжди повно людей. Різного штибу художники торгують дрібним художнім крамом. Вуличні артисти розважають перехожих.

Центр Жоржа Помпіду – це справжня Мекка для туристів. Проте, здається, й самі парижани люблять тут бувати. "Мабуть, усіх їх не в останню чергу приваблює цей фонтан", - подумалося мені.

І вже пізніше я дізнався, що ці шістнадцять мобілів, яскравих фігурок, які перебувають у постійному русі і розігрують своєрідну виставу у воді, є витвором такого собі Тенґлі та його дружини. Це він розробив дотепні залізні механізми, а фігурки, що так кумедно кружляють периметром фонтану, випускаючи назовні цівочки води, створила вона – не менш відома французька художниця Нікі де Сен-Фаль.

"Це, мабуть, такі великі діти, - подумав я тоді. – Ось вони взяли і втілили свої дитячі фантазії. Всі ці колеса й коліщатка, передачі, поршні, колоритні фігурки на дзеркальній поверхні, музика Стравінського, під яку відбувається невпинний рух води – усе як дитячий сон". Після сірої батьківщини з її статичним парковим мистецтвом, затхлими розграбованими музеями і переважно статичними митцями ті соковиті кольори і зворушлива дитинність не могли не притягувати.

Трохи згодом я дізнався, що Тенґлі не зовсім дитячий художник. Багато писали про його скульптуру у вигляді величезного позолоченого фалоса, яку Тенґлі презентував у Мілані на святкуванні 10-ї річниці т. зв. "нових реалістів". У нашій демократичній країні за таку витівку могли б чого доброго й посадити – якби відповідні ветерани написали відповідного листа у прокуратуру. А в не надто демократичній Італії газети відразу ж написали про з’яву вертикальної скульптури, що символізує бога плодовитості і вивергає зі своїх надр феєрверки.

Справжній геній Жана Тенґлі я оцінив уже в Швейцарії, де ним дуже пишаються і мають за національного героя. Його механічні конструкції, часто зібрані з металобрухту, обладнані механізмами й моторами, можна бачити по всій країні. Вигадливі перпетуум-мобіле Тенґлі є наче механізованими пам’ятниками руху, вічним змінам, непостійності, здатності до самознищення і самовідтворення – як людей, так і машин.

Часто ці скульптури запускаються в дію самими глядачами і відвідувачами музеїв. Як наприклад, "Мета-метикс 17", обладнаний бензиновим мотором. Конструкція пересувається і креслить символи на рулоні паперу, механічні ножиці відрізають готові малюнки. Газ із мотору надуває величезну кулю, котра підіймається в повітря, а спеціальний пристрій розбризкує аромат конвалій, щоб нейтралізувати випари бензину. Тепер ця неперевершена махіна знаходиться в Музеї сучасного мистецтва у Стокгольмі.

І хоч сам художник називав музеї кладовищами мистецтва, в його рідному швейцарському Базелі було відкрито музей із приблизно сотнею його фантастичних машин. У Базелі так само є кінетичний фонтан Тенґлі, побудований на місці театру, що згорів під час пожежі. У пласкому, неглибокому басейні розташовано цілий ряд механізмів. Кожен з них рухається за певною схемою і в певний час витискає з себе воду. Усе це разом має вигляд смішної інсталяції до механічної казки.

Тенґлі народився у Базелі, а помер у Фрібурі. Ясна річ – там також є його великий музей. А ще там, як і в багатьох інших містах Швейцарії, живуть українці. Від одного з них я несподівано почув досить жорстку, аж якусь агресивну критику: "Тенґлі?! Як я його ненавиджу! Ця машинерія, цей брухт! Це справжнє збочення, я б нікому не радив того дивитись".

Мій співрозмовник був майже удвічі молодшим, до того ж носив сан священика. Звісно, я не став з ним дискутувати. Церква мусить бути консервативною, підлаштовуючись під своїх парафіян. Це її бізнес, як кажуть. До того ж кожен має право на власні смаки.

"Ви знаєте, - продовжував юний панотець, - що розповідають про швейцарців наші дівчата, котрі тут танцюють? Ну, ви розумієте, що я маю на увазі, коли кажу, що вони танцюють?". Зробивши це уточнення, панотець по-змовницьки підморгнув.

"Та наче розумію", - відповів я. При цьому хочу додати, що ні я, ні, впевнений, достойний панотець не є знавцями українських танцівниць. Проте обидва ми приблизно розуміємо, чим насправді можуть займатись у Швейцарії деякі дівчата з українських сіл і містечок. "Вони кажуть, - вів далі священик, - що швейцарці найбільші збоченці на світі. А вони ж то знають, що кажуть! Їм не можна в цьому не вірити".

Ми трохи посміялися разом, хоч насправді принаймні одному з нас зробилося сумно. Не знаю, за кого мені було прикріше. За наших повій, котрі виїжджаючи на т. зв. заробітки, через усе життя проносять тезу, що секс є збоченням. Чи за швейцарців, котрі за всіх намагань виявити максимум еротичного хисту, залишаються у свідомості своїх партнерок лише збоченцями. Чи за зневаженого Тенґлі, якому через це також дісталося на горіхи.

Чи тому, що їхній швейцарський перпетуум мобіле виглядає дещо інакшим за наш.

_________________________________________________________________________________

Читайте також:

Він пив його з цукром

Захоплива книжка англійського історика Філа Бейкера "Абсент", запросто могла би стати основою для фільму жахів. Можливо, навіть і стала. Хоча ми у нашій країні щодня стикаємося зі злочинами, скоєними на ґрунті алкоголю.

Повʼязані теми:

Наступна публікація