Влада зацікавлена, аби свободи звужувалися. Але прагне, щоби це звуження відбувалося за правилами позірної демократії.
Одного мого колегу чомусь страшенно обурила нещодавня заява Ірини Акімової. Нагадаю, перший заступник голови адміністрації президента днями потішила громадськість відвертістю: "Можна змінювати Конституцію, і, напевно, було б правильно сказати, що поняття безкоштовної медицини не означає, що за неї ніхто не платить... Ми повинні бути абсолютно чесними: не тільки Україна, але і більш розвинені країни не можуть собі дозволити надавати все абсолютно безкоштовно".
А хіба ні? Хіба не існує цілої низки інших прав, дрібних та великих, що гарантуються Конституцією, проте не захищаються державою? "Усі люди є вільні і рівні у своїй гідності та правах... Громадяни є рівними перед законом". Та невже?
В переддень вікопомного рішення Конституційного суду адвокати Банкової заповзято, наввипередки розхвалювали первісний Основний закон, ухвалений влітку 1996 року. Ото, зітхали повірники Януковича, був довершений юридичний акт! А неоковирні зміни 2004 року лишень понівечили бездоганний документ, високо оцінений цілим світом... Відчайдушні борці з політреформою саме відновлення цілісності "канонічної" Конституції називали кінцевою метою розпочатої ними війни.
Годі сперечатися: поява вітчизняної Конституції дійсно супроводжувалася схвальними відгуками іноземних правознавців та захопленими ґратуляціями заморських політиків. Особливо розчулила закордонних фахівців відвага наших законодавців, виявлена ними під час написання II розділу, що присвячений правам і свободам людини та громадянина. Колись у приватній розмові колишній спікер бундестагу Ріта Зюсмунд напівжартома-напівсерйозно плескала у долоні, віддаючи належне творцям українського Основного закону. Мовляв, навіть заможна, демократична, соціально орієнтована Німеччина не ризикує брати на себе стільки зобов'язань.
Диваки, їй-Бо! Нашим можновладцям дотепер було байдуже, якими саме обіцянками нехтувати. Проте, судячи з останніх заяв, концепція змінилася.
Чому? Розберемося. Але насамперед звернімо увагу на дві обставини. По-перше, II розділ Конституції ніколи не зазнавав змін. Отже, саме те, чим іноземні знавці щиро захоплювалися, шість років тому з тексту Основного закону не вилучали. По-друге, діюча влада нині пропонує відкоригувати у Конституції саме те, чим ми досі найбільше пишалися.
Що дивного? Та, власне, нічого. Мета досягнута – масштабні повноваження президента поновлені. Отже, теревені про цілісність та довершеність Конституції-96 втратили актуальність назавше. Відтепер, Основний закон потребує "подальшого вдосконалення". Про це Віктор Федорович повідомив вже за тиждень після доленосного рішення Конституційного суду.
Більше того, гарант закликав до створення конституційної асамблеї. Навіщо? Відповідь, напевно, слід шукати у нещодавніх подіях. Влітку влада здійснила спробу протягнути закон про всеукраїнський референдум, що передбачав право народу ухвалювати закони та змінювати Конституцію. Розрахунок був очевидним: режим прагнув отримати змогу "удосконалювати" законодавство, ігноруючи Верховну Раду. Хутко й дешево. Проте не судилося. Навіть угодовська парламентська більшість вирішила, що це – занадто. Отож, на черзі – друга спроба.
Є підозра, що конституційну асамблею таки можуть створити. Від імені народу й за списками Банкової. Якщо Рада комизитиметься – її ігноруватимуть. Ухвалення закону про асамблею законодавством не передбачене. Якщо закортить – президентським указом легалізують. Кінець кінцем, будь-яка влада виходить від народу, але при цьому вже ніколи до нього не повертається.
Останнім часом у пропрезидентських колах розмови про створення асамблеї пожвавішали. Януковичу ця забавка починає подобатися дедалі більше. Вітчизняні дипломати обережно цікавляться ставленням Заходу до цієї витівки. А придворні юристи натякають: однією з цілей чергової конституційної реформи може виявитися десоціалізація Конституції. Авжеж, понаписували! Право на се, право на те... Теж мені Німеччина!
Мало б дивувати інше. Влада завжди з легкістю ігнорувала силу-силенну своїх обов'язків (включно із конституційними). І нікого це не обходило. Що змінилося?
Правова логіка чинного режиму базується на двох принципах. Принцип перший – формальне дотримання "зовнішніх" правил пристойності. Принцип другий – "доктринальна схильність до позитивістського застосування законів" (складне, але вичерпне формулювання відомого правника Ігоря Коліушка). Що це означає у перекладі людською мовою?
Спробуємо пояснити. Влада зацікавлена, аби у населення поменшало прав, а у держави поменшало обов'язків. Влада зацікавлена, аби будь-яке свавілля мало формальне обґрунтування. Влада зацікавлена, аби принцип верховенства закону домінував над принципом верховенства права. Тобто, якщо Конституція закріплює право на мирні збори, але закон вимагає згоди дрібного чиновника на їх проведення, то Конституцією будуть нехтувати заради закону. Точніше, заради чиновника. Влада зацікавлена, аби закони не виконувалися, а застосовувалися. Влада зацікавлена, аби закони тлумачилися виключно на користь влади. Влада зацікавлена, аби свободи звужувалися. Але прагне, щоби це звуження відбувалося за правилами позірної демократії. Бо їй, владі, не байдуже, як на це відреагують зовні. Як на це відреагують всередині, їй байдуже. Позаяк опозиція їй кредитів не надає.
Подібна логіка чітко простежується у діях влади. Навряд чи вона збирається їй зраджувати. Хіба налякає хтось або щось?
Подивимося правді у вічі: можливість певного обрізання прав келійно обговорювали й попередники Януковича. Проте тамті були надто ледащими, а чинні виявилися надто беручкими.
Але чи варто ображатися на них за це? Навпаки, слід бути вдячними їм за відвертість. Врешті, якщо ми дозволимо їм так легко забрати наші права, то на дідька нам ті права потрібні?
_______________________________________
Читайте також:
В какой еще стране мира три кума, представляющие конкурирующие политические организации, могут одновременно баллотироваться в мэры?