Війна пам’ятників

Сергій Жадан
Та війна пам’ятників, котра триває в країні вже не перший рік, лише підкреслює, наскільки для них важливим є перевести все твоє незадоволення ними в площину боротьби з привидами історії.

Їм це завжди вдавалось – створити для тебе образ ворога, чіткий, простий і зрозумілий; зробити так, аби ти з ходу включився в цю боротьбу з фантомами минулого, аби вгризався зубами в горлянку співрозмовника, чи просто – у власну клавіатуру, намагаючись переконати всіх навколо в необхідності погодитись із твоїми власними аргументами.

Вони навчились робити це ефектно й невимушено – через партійну пропаганду й телевізійні новини, через прості дієві гасла й болючі риторичні питання. І навіть якщо ти знаєш, до чого ведеться і чим усе закінчиться, ти все одно не здатен утриматись і відповідаєш аргументом на аргумент, прикладом на приклад, закидом на закид, статистикою на статистику, образою на образу, погрозою на погрозу, збиваючись на істерику та прокляття, закликаючи до негайно знищення опонентів (бажано, фізичного) та відновлення справедливості (бажано – через встановлення диктатури совісті).

В результаті вони знов отримують свій прохідний бал і лишають тебе сам на сам зі своїми страхами, фобіями та ідеологічними неврозами. Дивовижна, але цілком прогнозована річ – як легко піддається маніпуляціям настільки заідеологізоване суспільство, суспільство, яке так добре, здавалося б, розбирається в політиці; як просто дозволяють втягувати себе в боротьбу один із одним громадяни, кожен із яких має своє чітке бачення подальшого цивілізаційного розвитку, кожному з яких давно відомі всі підступні бажання та ініціативи вітчизняних та світових політиків, кожен із яких не має жодної довіри до жодної політичної сили та жодних передвиборних гасел.

Але варто ввімкнутись цій солодкій машині пропаганди та агітації, і вже всі згадані вище громадяни, незалежно від політичних поглядів та геополітичних пріоритетів, слухняно виконують команди партійних дресирувальників, забезпечуючи цей безперебійний та безнадійний колообіг політичного лайна у вітчизняній природі. Чого вони, власне, і прагнули.

Та війна пам’ятників, котра триває в країні вже не перший рік і котра особливо активізувалась останнім часом, лише підкреслює, наскільки для них важливим є перевести все твоє незадоволення ними в площину боротьби з привидами історії, спрямовуючи всю твою агресію та спротив не на міську чи обласну раду, а на пам’ятники та бюсти. Адже незадоволення міськрадою потребує якоїсь реакції, якоїсь відповіді й якихось дій, а ось незадоволення бюстами, дошками та каменями жодних дій не потребує (звісно, крім дій правоохоронних органів, але це вже ніби й не їхні проблеми).

Більше того, це ж так зручно – випустити пару, зініціювавши спочатку встановлення якого-небудь пам'ятного знака, потім спровокувавши акти вандалізму щодо нього й завершивши все це масовими арештами чи масовими (знову ж таки) акціями солідарності. Про яке протистояння діючій владі може йти мова? Про які соціальні проблеми чи класову боротьбу? Набагато простіше розмалювати свастиками пам’ятник Бандері чи Пушкіну (хоча, все одно не зрозуміло – до чого тут Пушкін?).

Головне, щоби при цьому не палили міліцейських машин та не викидали з робочих кабінетів бюрократичну біомасу. Головне, щоби все знову звелося до війни історичних концепцій та ментальних відмінностей, до протистояння мов, літератур та конфесій. Головне підтримувати в співгромадянах страх перед можливими катаклізмами – перед розділеннями й приєднаннями, реваншами й погромами, насильницькими наверненнями й добровільною капітуляцією.

Та мало ще які страхи можна плекати в населенні, особливо – маючи такий досвід та таких спеціалістів. Тим більше – внаслідок дбайливо й успішно проведеної роботи з населенням, будь-кого з нас куди простіше переконати в доцільності боротьби саме з мертвими, а не з живими. По-перше, мертві, як відомо, не кусаються. По-друге, є така мила некрофільська здатність наших співгромадян викопувати померлих із метою проведення виховної роботи над сухими мощами. Ну, а по-третє, з мертвими все це втрачає особистісний підхід, створює необхідний для спокійної совісті дистанційний буфер.

Мовляв, нічого особистого – просто така політична позиція. І не треба при цьому дивитися в очі цим самим мертвим. На відміну від живих.

______________________________________________________________________________________

Читайте також:

Хто ще про нас розповість?

Чорнобиль лишається певним маркуванням, таким собі українським трендом, з яким нашу країну передусім ідентифікують. Позитивного в подібній ідентифікації, ясна річ, небагато.

Дізнавайтеся головні новини першими — підписуйтесь на наші push-сповіщення.
Обіцяємо повідомляти лише про найважливіше.

Відправити другу Надрукувати Написати до редакції
Побачили помилку - контрол+ентер
Останні Перші Популярні Всього коментарів: 13
  • Маладому чеку Маладому чеку 24 лютого, 10:24 Згоден 6 Не згоден 17 Молодой человек.. видите ли.. даж не знаю как вам сказать.. В общем, в нашем Харькове не говорят на дермове. Учите русский, развивайте талант ! відповісти цитувати Харків Харків 24 лютого, 11:10 Згоден 9 Не згоден 3 До чого тут твій коментар??? І не розписуйся за всіх,лошара. Українська мова це модно. Ти якраз яскравий приклад того, про що йдеться в цій статті. Тобі похєр,що в країні бардак,біднота, а тобі важливо хто на якій мові говорить. Відкрий очі,зомбі. цитувати Дякуємоспам Харків Харків 24 лютого, 11:05 Згоден 10 Не згоден 4 До чого тут твій коментар??? І не розписуйся за всіх,лошара. Українська мова це модно. Ти якраз яскравий приклад того, про що йдеться в цій статті. Тобі похєр,що в країні бардак,біднота, а тобі важливо хто на якій мові говорить. Відкрий очі,зомбі. цитувати Дякуємоспам
Вибір редакції