Водка вудці не горілка

УНІАН

Юрій Винничук

Ну, тягнуть старші брати в черговий раз ковдру на себе – нехай тягнуть. У них це завжди гарно виходило. Але стаття з'явилася на "Українській правді", де ця дама уже віддавна просвіщає непросвіщених українців на теми наїдків та напоїв з цілого світу.

Писати такі "дослідження" може тепер кожен, хто уміє користуватися комп'ютером – знай собі ґуґли та нагрібай з усіх засіків що погано лежить. Таким дописувачам не має значення, про що писати: хоч про мадеру, а хоч про Бандеру.

От і наша дама розродилася статтею "к празничку 23 февраля", чим неабияк зворушила кожного свідомого українця. А що дама користала з російських джерел, то й вийшло, що уся стаття – про те, як цінують росіяни свій національний напій.

Бо "честный напиток" – це, аби ви затямили, ВОДКА. І прийшла вона до нас саме з Росії. Один із підрозділів цього опусу так і називається: "Из России с любовью".

Дбайливо переписуючи цікавинки про російську горілку з книги В. Похльобкіна "История водки", авторка, звісно ж, не задала собі клопоту узяти прямі цитати в лапки. Але Похльобкін був не тільки дослідником, але й великим вигадником.

Нагадаю, що в одній зі своїх книг він переконував, що слово "шашлик" українського походження, вигадали його, мовляв, запорізькі козаки і складалося воно з двох слів "шашка" і "лик".

Воно, звичайно, приємно думати, що твої предки ще й слово "шашлик" вигадали, але це твердження смішне і недоладне.

Запорізькі козаки, на відміну від донських, не вживали слова "шашка", а донці у свою чергу не вживали слова "лик" – в значенні ковток. Але це не означає, що сама страва прийшла до нас із Кавказу. М'ясо печене на рожні відоме усьому світу.

От і в книзі про горілку Похльобкін наводить чимало висмоктаних із пальця фактів, які радо цупить О. Попова: "Екатерина II посылала водку такому тонкому гурману и знатоку французских вин, как господину Вольтеру, нисколько не опасаясь, стать жертвой его утонченного сарказма.

Карл Линней, Иммануил Кант, Иоганн Каспар Лафатер, Иоганн Вольфганг Гете получали сей ценный подарок из России, и оставались весьма довольны".

Знойная Єкатєріна могла те пійло, яке у її часи "водкою" не називалося, послати хоч королеві англійській, а хоч і Папі Римському, ми ніколи не дізнаємося, як прореагували усі ті відомі особи на такий подарунок. Цілком можливо, що усе це вигадка Похльобкіна.

Але це ще не все. Дама, ані словом не обмовившись про українські горілчані традиції, хоч і пише для українського сайту, так заглибилася у Похльобкіна, що не помітила, як і перебрехала його.

Мовляв, у суперечці Польщі й Росії за право використовувати термін "водка" "международный арбитражный суд закрепил за Россией приоритет создания водки как русского оригинального алкогольного напитка.

Основанием для этого стал тот факт, что около 1430 года монах Исидор из Чудова монастыря, находившегося на территории Московского Кремля, создал рецепт первой русской водки.

Имея подходящее образование и обладая винокуренным оборудованием, он стал автором качественно нового алкогольного напилка".

Кожен може сам собі стягнути книгу Похльобкіна і переконатися, що його нічим не підтверджена версія перетворилося на доконаний факт у пані Попової.

Похльобкін пише про грека Ісідора, який у складі російського посольства побував в Італії, і там міг (!) зазнайомитися "с техникой винокуренного производства". Але читаймо далі: "По приезде в Москву Исидор был заключён в Чудов монастырь, где просидел год, а затем бежал в Киев и оттуда в Рим". І ось тут Похльобкін вмикає свою фантазію: "Вполне возможно (!), что, желая обеспечить себе жизнь, Исидор, как чрезвычайно хитрый грек, мог (!) создать экспериментальную винокурню в Чудовом монастыре и, не имея винограда или изюма или испорченного вина, вполне случайно мог использовать зерно, жито. Именно получение спирта... могло (!) облегчить ему усыпление стражи и бегство из монастыря.

Подобное предположение вполне реально потому, что, даже если считать этот факт совершенно недоказанным (!), всё равно следует полагать, что винокурение в России могло (!) зародиться и развиться исключительно как монастырское производство; в условиях монастырских лабораторий, под прикрытием и покровительством церкви.

Вот почему, если даже (!) винокурение не возникло (!) в Чудовом монастыре в результате усилий Исидора, то оно, несомненно (?), возникло в другом крупном, но обязательно московском монастыре примерно в это же время — в 1440-70-х годах".

Отакі ось феноменальні докази: якби та коби. І все лише для того, аби переплюнути поляків. Але польський термін "вудка", як зменшувальна форма від "аква віти", води життя, вживався з 1405 р., задовго до того, як з'явився у Росії.

Російську ж горілку називали, як писав Микола Костомаров, "вином і розділяли на ґатунки: звичайну горілку називали простим вином; кращий її ґатунок – вином добрим; ще кращий – вином боярським; нарешті, ще вищим ґатунком було вино подвійне, надзвичайно міцне.

Деякі вживали потрійну і навіть четвертну, тобто чотири рази перегнану горілку, і вмирали від неї... Росіяни пили горілку не тільки перед обідом, але і під час обіду, і після нього, і повсякчас дня".

Сам же й Похльобкін визнає, що слово "водка" в значенні "спиртного напою" почало розповсюджуватися щойно з середини XIX ст. та й то лише в Москві і в губерніях, які належали до "хлібних районів", де первинно розвинулося винокуріння – в Курській, Орловській, Тамбовській і на Слобідській Україні (Харківщина, Сумщина).

Тобто виходить якось нелогічно, що права на "водку" опинилися в росіян, хоча сам термін у Росії набрав поширення значно пізніше, ніж почали ним користуватися поляки.

В кінці XVIII ст. слово "водка" побутувало тільки в документах і в науковій літературі. Відомий російський лікар і природодослідник українського походження М. Максимович-Амбодик запропонував у 1783 р. ввести терміни: "водки перегнані", "водки настояні" і "водки солодкі".

Однак ці терміни не увійшли до побутової мови, їх зрідка вживали лише в медичній термінології того часу. Перегнані горілки і в першій половині XIX ст. продовжували називати вином, підсолоджені горілки – "ратафіями" і лише ароматизовані горілки називали "русская водка".

Отже під словом "водка" розуміли виключно ароматизовані горілки.

Судячи із словника В. Даля "водка" з'являється в російській мові лише з 1860-х років. Але у всіх шинках і торгових закладах Росії ще довго фігурує продукт під назвою "вино". У 70–90-х роках XIX ст. виникають спроби ввести у вжиток такі терміни як "народне вино", "столове вино" і "винна водка".

Д. Менделєєв рішуче відкинув усі ці штучні назви і наполіг на введенні єдиної офіційної назви – "водка".

Похльобкін пише, що до 1885 р. придбати горілку, щоб випити її десь поза шинком, можна було тільки, купивши ціле відро.

Пляшки існували лише для іноземних виноградних вин. Оскільки в Росії не існувало масової скляної промисловості, то люди, купуючи горілку відрами, хляли її немилосердно. У трактирах теж були свої особливості – там горілку не продавали малими чарочками, а цілими чарками по 200 грамів.

От звідки й походить звичка росіян глушити горілку "стаканами". Тому й у 1885 р., коли з'явилася горілка у пляшках, пияцтво не змаліло. Росіянин, придбавши чвертку, тут же й випивав її біля дверей крамниці одним духом. Чому? Та тому, що тара тоді була дорога і він квапився здати посуд.

"Відсутність елементарної культури споживання горілки у народних мас, породжена багатовіковим існуванням шинку без закуски, перешкоджала будь-яким реформам спрямованим на обмеження споживання горілки в Росії", – писав Похльобкін.

І це справді була проблема, бо в Україні у корчмах була закуска, а до того ж горілку продавали у пляшках і наливали малими чарками.

Остання нісенітниця, якою пригостила мадам Попова своїх читачів, виглядає так: повідомивши, що "водку называли "хлебное или горячее вино", вона раптом згадує, що живе в Україні: "Кстати, украинское название этого напитка напрямую на это указывает: "горячее вино" или попросту "горилка".

А бодай тебе качка брикнула! А як же тоді "паленка"? Та не від російського "горячего вина" походить горілка, а від "горілого вина" або "горілої води".

Одне слово, з празнічком вас.