Всесвітня дошка для гри в нарди

Дмитро Корчинський© УНІАН
З огляду на явище революційного резонансу, Москві не варто було б розхитувати Білорусь чи фінансувати сепаратистів в Україні. Ненависть потроху дозріває на всіх пострадянських грядках.

"Мов собака притік, мов собака утік", як висловився видатний пацієнт маніакально-депресивної історії Росії (коли порушував одну з тих оперативно-розшукових справ, з яких складається вся історія України) про Дмитра Вишневецького (Байду). В ті часи українці набридали всім, як нині набридають араби. Нині арабські байди уходять у той самий спосіб, в який приходили – через бунти і змови.

Скромні трудящі вітчизняної політології не второпають, як це воно могло так от скрізь одночасно обвалитися. А справа в тому, що Бог пише широкими мазками. Візьмемо, для прикладу, перше, що спадає на думку: 1648 рік. Бог мазнув по Європі, і одночасно – 7 революцій: в Голландії, Франції, Сицилії, Неаполі, Португалії, Україні і кров пролилася в Англії. Згадаймо 1848-й і 1918-й, зрештою, 1989-й, коли аналогічні події трапилися на площі Тянь-ань-мень, в Єревані, Баку, Тбілісі, в Прибалтиці, радянська влада закінчилася в Польщі, а в Берліні впала стіна.

З огляду на явище революційного резонансу, Москві не варто було б розхитувати Білорусь чи фінансувати сепаратистів в Україні. Ненависть потроху дозріває на всіх пострадянських грядках. Наприкінці минулого року перший слабенький поштовх майже одночасно струснув Мінський, Московський та Київські майдани. Це завжди так буває: перед тим, як вбити, доля попереджає – дає нагоду спотикнутися.

Майбутнім ватажкам незаконних воєнізованих формувань варто зауважити, що театр воєнних дій вкритий туманом. Люди, наділені інтелектуальною чесністю, вже років з двадцять зізнаються собі в тому, що не розуміють рацій великих світових гравців. Дуже незатишно жити у світі, де не працюють аналогії ХІХ ст. Ще сто років тому всім, навіть такому обмеженому доктринеру, як Ленін, було неважко зорієнтуватися в планах країн "вісі" та підступах Антанти. Нині, навіть потужний інтелект і неабиякий кругозір автора цього нарису не дозволять йому з легкістю відповісти на питання: навіщо, скажімо, США, підтримали єгипетський бунт проти лояльного до них Мубарака, ризикуючи розширенням впливу ісламістів? Який інтерес НАТО в Афганістані? Виходячи з того, що кожен місяць перебування там коштує Коаліції кілька мільярдів доларів – напевно, не економічний.

Невже за прагненням Заходу впровадити на Близькому Сході демократію ховається лише елементарне бажання впровадити демократію? Клянусь Аллахом, це справді так! Розвиток юридичних та економічних механізмів досяг вже такого рівня, що бюрократичний інтернаціонал найбільше зацікавлений в однакових правилах гри, у тотальній уніфікації управління. Глобалісти хочуть глобалізації. Якщо біржова вартість ваших активів становить 10 у 10 ступені, то ви найбільш зацікавлені в збереженні біржі, та зрості біржових індексів.

Донори МВФ свідомо ідуть на збитки. Їх цікавить не стільки пограбувати реципієнтів (там нема що брати, окрім проблем), скільки перебудувати їх під потреби світової "біржі". Приток нових гравців збільшує попит, отже вартість активів. (Біржа – лише ілюстрація, ми, звісно, не вважаємо її мотором світової політики). Багатство – це не ресурси, багатство – це технологія (сума правил). Для будь-якої складної управлінської системи правила важливіші за результат. Для тієї частини світу, яка страждає від переїдання, принципи цінніші за цілі.

Цікаво те, що і для голодних, Шаріат дорожчий за ганіму. Аллаху самопожертва вірних цікавіша за їхній успіх на виборах. Всі ці старомодні Мубараки і Путіни приречені і надкусані з двох боків – глобалістами та ісламістами.

Поза сумнівом, загалом картина ускладнюється рудиментами ХІХ століття, які ще далеко не в повній мірі подолані в самих США та ЄС. Хардт і Негрі (які майже вірно розуміють глобальне, але недооцінюють роль всесвітнього) цитують Кельзена, який стверджував, що кордони національних держав створюють нездоланні перешкоди на шляху реалізації ідеї права.

"Нездоланні перешкоди" таки долаються, але все ще не зникають. Це, зокрема, зумовлює непослідовність Заходу що до Китаю і Росії. Проте можна не сумніватися, що панівні тенденції пануватимуть. Алілуя, браття! Модні тенденції весіннього сезону абсолютизують шляхетну лінію крою: принципи цінніші за цілі!

Це так для глобалістів та ісламістів. Напевно, воно справедливе і для християнистів. Принципи української спільноти мають бути маніфестовані і далі за них доведеться воювати. Нині в подібних пошуках ідентичності, абсолютно в дусі ХІХ ст., змішують Gesellschaft та Gemeinschaft.

Проте, життя наполегливо штовхає нас до філософського і політичного розділення української спільноти та українського суспільства. Обидві сутності перебувають у складних стосунках взаємозродження і взаємопоборення. Нині українська спільнота придушена і дискримінована суспільством. А хотілося б навпаки. Суспільство потребує прокуратури, попси, стабільності. Спільнота потребує свободи і слави. Суспільні низи мріють не за свободу, але за обмеження її для суспільних верхів. Наприклад, за скасування депутатської недоторканності, а не за недоторканність виборців.

На Заході суспільна ієрархія вже організована за прикладом дев'ятиповерхового будинку, де мешканці верхнього поверху не вільніші за мешканців першого і насолоджуються лише привілеєм не мати сусідів зверху.

Помилкою Махна була спроба розпоширити свободу на все суспільство. Він відбув задовгий термін ув'язнення і не міг уявити, що суспільство бажає не зруйнувати в'язницю, але влаштуватися туди на службу. Не будучи релігійною людиною він так і не зміг сформулювати принципу: анархія для анархістів. Лише значно пізніше з'явилося усвідомлення того, що "свобода – не право, але привілей". Успішно протистояти принизливим суспільним обмеженням в силі тільки особистості, здатні на суворі релігійні самообмеження. Історія (навіть вітчизняна) дає численні приклади тривалого панування внутрішньо вільних спільнот, де панування було лише побічним наслідком принципу свободи.

Звісно, свобода продукує конфлікти, а ті в свою чергу, є джерелом прогресу. У світлі принципу свободи, мета повстання виглядає цілком у штірнерівському сенсі: не вдосконалювати суспільні інституції, але піднятися над ними. Амінь.

_______________________________________________________________________________

Читайте також:

Янукович в контексті культури

У нас немає нації, бо ми не хочемо бути поряд з особистостями. Гадаєте, комфортно було б жити в країні, створеній і очоленій національними героями?

Дізнавайтеся головні новини першими — підписуйтесь на наші push-сповіщення.
Обіцяємо повідомляти лише про найважливіше.

Відправити другу Надрукувати Написати до редакції
Побачили помилку - контрол+ентер
Останні Перші Популярні Всього коментарів: 5
Вибір редакції