Всі люди – гади

Сергій Жадан
Я постійно згадую концерти Гадюкіних. Можливо, це вже якийсь різновид ностальгії, але мені справді видається, що краще за них рок-н-рол у цій країні так ніхто і не навчився грати.

І хоча життям твоїм пересуваються натовпи перехожих, хоча ти за відведений тобі час устигаєш перетнутись, познайомитись, переговорити і розійтися з шаленою кількістю персонажів, і сам устигаєш відбитися бодай на мить у безкінечній кількості очей, лише окремі з цих зустрічей, нечисленні з цих перехожих, поодинокі з персонажів лишають у твоєму житті слід важливий і визначальний, змінюючи тебе й роблячи тебе таким, яким би справді хотів бути.

Очевидно, що подібних зустрічей багато бути й не може, сакральне відмірюється нам ощадливими господніми руками обережно і з розрахунком на нашу стриманість. І велика вдача полягає в тому, аби запам’ятати кожну подібну зустріч, зафіксувати її, зрозуміти, що це й був той момент, коли небеса на якусь мить відкрили для тебе свої шлюзи.

"БРАТИ ГАДЮКІНИ" - КОНЦЕРТ ПАМ'ЯТІ СЕРГІЯ КУЗЬМІНСЬКОГО

В моєму житті щось подібне сталося навесні 92-го, коли до міста з концертами приїхали "Брати Гадюкіни". Саме тоді вийшла їхня "чорно-червона" платівка "Ми – хлопці з Бандерштату". Для нас – всіх тих, хто слухав їх уже четвертий рік, це було чимось на зразок приїзду всіх апостолів, разом узятих. Апостолів, котрі припхались до березневого Харкова, аби відправити дві служби поспіль, переповівши основні заповіді й навернувши принагідно всіх у свою віру.

Розумію, що звучить доволі патетично, проте я з самого початку, ще купуючи квитки за якимись неймовірно високими цінами (хто робив ті гастролі?), розумів, що все повернеться сторицею, і шлюзи над нашими головами вже починають відкриватись, роблячи можливим неможливе й близьким далеке. Не дивно, що весь той приїзд і супроводжувався речами та ритуалами майже біблійними – був там і урочистий в’їзд до міста, з подальшими вітальними натовпами (ну, натовп складали ми з друзями, і було нас чоловік десять), і спроба перетворити воду на вино (це коли всі упилися принесеним нами за лаштунки бодяженим пивом), й таємні вечері, і муки Христові потому, і решта сакральних ритуалів, котрі характеризують зазвичай таку правдиву річ як віра, або рок-н-рол.

Пам’ятаю, як побожно заносили ми по концерті до автобуса в зюзю п’яних гадюкінських духовиків, як усе це справедливо нервувало Кузю, як посеред концерту їхній барабанщик зірвався зі сцени в пошуках клозету, а його колеги довго й натхненно імпровізували, чекаючи на нього, як швидко закінчилося пиво, і як не допоміг навіть спирт, завбачливо вилитий нами в каністри.

Самі концерти, до речі, виявилися провальними – зали були напівпорожні, що знову ж таки мене не дивувало ні тоді, ні тепер – вони просто випередили свій час, заскочивши трішки вперед, на якихось двадцять років, тож нічого страшного. А в мене по тих концертах залишилась купюра в сто купонів (страшна сума якийсь час) із підписом Кузьмінського. І скільки міг, я тримався, аби не розміняти їх, аби не витратити. І лише коли привид голодної смерті твердо постукав до дверей моєї кімнати, віра відступила і я побіг до найближчого гастроному. Що, звісно ж, жодною мірою не десакралізувало в моїх очах ті неймовірні березневі концерти.

Я про них постійно згадую – і про ті концерти, і про самих Гадюкіних. Можливо, це вже якийсь різновид ностальгії, але мені справді видається, що краще за них рок-н-рол у цій країні так ніхто і не навчився грати. Хоча, не сумніваюсь, багато хто зі мною не погодиться. Хоча, так само не сумніваюсь, що багато хто погодиться.

Ось і на концерт пам’яті Кузьмінського, гадаю, прийшли і ті й інші, тому що за великим рахунком, всі люди – гади, себто всі ми їх любимо, а той, хто не любить, просто їх ніколи не чув, бо потрібно бути справжнім гадом, не Гадюкіним, аби не любити це слово правди і цю музику любові. Ну, мені так здається. Спробуйте переконати мене, що це не так. І ще така дивна й печальна річ – на концерті Фагот сказав дуже вірну, як на мене, річ, про те, що Гадюкіни – це фундамент українського року.

Але, знову ж таки, при всій любові та повазі до всіх, хто виступав на цьому концерті, не лишало відчуття, що ось минуло двадцять із гаком років із часу появи їхніх перших пісень, а співати й далі хочеться саме ці, їхні пісні. І пояснити все це ностальгією язик не повертається. Бо після таких концертів язик узагалі погано повертається. Тому що самі розумієте – духовне братання, і сльози смутку та вдячності, і довгий тривалий хоровий спів, і сходження благодаті на п’яні панківські голови. Одним словом – речі урочисті й сакральні, до яких ніяк не можеш звикнути, і від яких ніяк не можеш відвикнути.

__________________________________________________________________________________

Читайте також:

Залізне серце республіки

Залізниця в нашій країні ще довгий час буде все поєднувати та впорядковувати, виявляючи додаткові функції та виконуючи дивне призначення. Адже за наших умов залізниця це не так спосіб пересування простором, як спосіб керування часом.

Дізнавайтеся головні новини першими — підписуйтесь на наші push-сповіщення.
Обіцяємо повідомляти лише про найважливіше.

Відправити другу Надрукувати Написати до редакції
Побачили помилку - контрол+ентер
Останні Перші Популярні Всього коментарів: 4
Вибір редакції