Як фанера над Україною

Як фанера над Україною

Юрій Андрухови / Фото: kiriv.org.ua

Українська ментальність, власне, як і українська політика, звідки проростає більшість наших проблем, цілком наочно доводить, що "бути злодієм завжди краще, ніж лохом". Під лохами маються на увазі всі, хто "не в долі".

Поки англомовні користувачі Інтернету насолоджуються маніфестом пані Вітренко на навчально-просвітницькому сайті ragu.li і всім гуртом збирають кошти на її порятунок, загнила вкінець і наскрізь капіталістична Америка винайшла інший, дієвіший спосіб, як спонукати заможних людей віддавати свої гроші бідним.

Мережа американських кав’ярень-пекарень Panera Bread вдалася до цікавого соціально-психологічного експерименту. У трьох своїх закладах (а всього їх близько півтори тисячі по цілій країні) керівники мережі запровадили принцип "заплати, скільки хочеш", встановивши там спеціальні скриньки для вкидання покупцями грошей. Утім, за бажанням відвідувач може користуватись і пластиковою карткою. Головне – щоб у цілком неконтрольованій ситуації він справді заплатив. Щось на зразок виконання всім нам добре знаного з дитинства гасла "Найкращий контролер – твоя совість".

Через рік "Панера" підбила підсумки. 60% відвідувачів заплатили рівно ту суму, на яку було зроблено їхнє замовлення, 20% заплатили більше і 20 – менше. Кілька людей не заплатили зовсім. Найбільша сума одноразової сплати становила 500 доларів. Правду кажучи, мені складно уявити, яким чином працівники "Панери" визначали, хто і скільки заплатив. Мабуть, було використано якісь спеціальні облікові технології.

Хоч там як, але керівництво мережі зробило висновки, що в цілому люди до них приходять порядні, до того ж охочі підтримувати й інших, менш забезпечених. Річ-бо ще й у тому, що ця акція була частиною благодійної програми. Грошові суми, що перевищували фактичну оплату замовлення, пішли на придбання їжі для тих, хто не може за себе заплатити. Або ще простіше – кожен відвідувач міг добровільно оплатити зайву порцію для бідняка, що саме завітав з несміливою надією покріпитися панерівським пончиком. Схожу практику застосовують і в деяких європейських кав’ярнях. Відвідувач платить за свою каву і також за каву "для того хлопця" (чи його дівчини). На дошці за стійкою провадиться облік, скільки оплачених порцій кави є на цей момент у резерві. Усе це так само розраховано на бідняків і передусім на тих, хто живе на вулиці.

Ще один приклад: безпритульні Берліну і Відня видають свої власні газети, які намагаються поширювати у громадському транспорті за символічну ціну. У нашому Львові також виникло щось подібне – часопис із поетичною, хоч у цьому випадку ще й меланхолійною, назвою "Просто неба". Частина грошей від його продажу так само йде на підтримку безхатьків. Як і в Берліні чи Відні, саме вони його й поширюють. Виходить, що й добрий приклад може бути заразним. Хоч із ним це трапляється значно рідше, ніж із поганим.

А тепер повернімося до нашої "Панери". Зрозуміло, що для звичайної мережі кав’ярень і пончиків такі благодійно-експериментальні акції – це ще й привід заявити про себе, своєрідна рекламна кампанія. Найскептичніше налаштовані читачі (я й сам до таких належав би) скажуть, що люди в більшості своїй бувають хорошими лиш тоді, коли за ними спостерігають. Коли їхня порядність проходить випробування публікою. І що швидше за все й адміністратори "Панери", й офіціанти, й касири пильнували за тим, хто і скільки кластиме у скриньку. Можливо, й агітували та переконували платити більше. Хоч, на мій погляд, усе це – другорядні моменти.

Для нас важливо інше: в Україні така акція ніколи б не спрацювала. Іншими словами – їхня "Панера" пролетіла б, як фанера. І не тому, що люди у нас непорядні і зовсім уже не бажають допомагати бідним. Не тому, що всі благодійні кампанії, а також усілякі фонди апріорі створюються не заради благодійності, а заради відмивання коштів. А тому, що в нас усе, починаючи сферою громадського харчування і закінчуючи фінансово-банківськими оборудками найвищого рівня, базується на принципі "Всі люди злодії, всі крадуть і дурять, отож і ти будь таким".

Українська ментальність, власне, як і українська політика, звідки проростає більшість наших проблем, цілком наочно доводить, що "бути злодієм завжди краще, ніж лохом". Під лохами маються на увазі всі, хто "не в долі", хто – як це слушно називають у народі, так само слушно при цьому використовуючи відповідну образність – не прихлебтався до корита з владою. А ті, хто "в долі" біля корита, зі щасливою долею себто, вже настільки запливли знахабнінням, що навіть мільйони пончиків, пожертвуваних бідним, їх уже не врятують.

Утім, ніхто не заборонить нам трохи помріяти. "Коли ми відкриємо свій підвал, - кажу я сусідові, - то запровадимо в ньому таку фішку, що нею поставимо на коліна всіх конкурентів. У нас буде найдешевша в місті їжа плюс дозвіл приносити з собою і розпивати". Сусід розуміє, що це я жартую, але все одно здригається, на мить уявивши собі, який це буде гадючник.

__________________________________________________________________________________

Читайте також:

Рогами вперед

От уже другий рік я на кожному кроці чую "Цю владу ми скоро винесемо на вилах". Утім, очікування світлої днини чомусь затягується. Мабуть, уже й вил немає в достатку через занепад села. Тому влада в Україні й почувається так безпечно-нахабно.

Повʼязані теми:

Наступна публікація