За ґратами

Юрій Андрухович© vasyltereshchuk.blogspot.com
Чому все-таки тюремна субкультура Америки та її різноманітне бандюганство було й досі є чи не головним джерелом натхнення для стількох прекрасних поетів та музикантів. І чому в нас, на всіх цих неозорих, ще досі радянських, нивах, воно, бандюганство, породжує лиш монстрів і покручів.

«От ви говорите, що Михаїл Круг чи там Стас Михайлов – це погана музика. А я думаю, що і всі ті чорномазі американці нічим не кращі. Про що вони там співають? Так само про тюрму, про те, як їх мєнти захарили. Ну, хіба не так? От і в головного їхнього наркомана – ну, той що з Ямайки і помер від своєї трави – є пісня про те, як він убив шерифа. Я знаю, бо часто доводиться возити всяких малолєток з дредами, то вони завжди слухають таку музику. Це ж те саме, що і «Владімірскій централ». То чого їм можна, а нам ні? Просто американці до цього раніше дійшли. І тюрми в нас інші. Ну, хіба не так?».

Усе-таки таксисти в Україні стають дедалі обізнанішими в будь-яких темах. Ось і цей, львівський, якого я попросив трохи стишити радіо з надривними воланнями чергового благородного зека, у відповідь прочитав мені цілу лекцію. Звісно, я вислухав її мовчки. Адже прохання вимкнути радіо – це ще не запрошення до розмови. Та й поїздка не заповідалась аж такою довгою. Той таксист виявився справжнім майстром тролінґу. У вільний від таксування час він ще й, мабуть, підробляє в котромусь зі штабів, а може, й у кількох відразу. Тепер їх у нашій країні хоч греблю гати, цих тролів. Це стало настільки престижною професією, що вся країна поступово, але неухильно перетворюється на якусь Троляндію.  

Тролі знають, як зачепити за живе. От і цей: «Просто тюрми в нас інші». Що б це мало означати? Інші – кращі? Інші – більші? Інші – бо вже розрослися до масштабу цілої країни? Інші – бо сидять усередині кожного з нас?

А втім, він говорив про музику. Про всі ті «золотые купола», без яких він уже й керма тримати не може – умовний рефлекс. І про те, що він думає з приводу американців, які всі свої найкращі пісні створили також за ґратами. Яка людина, що виросла в Радянському Союзі, не знає «House Of The Rising Sun» чи, скажімо, «Midnight Special»? Так само всі знають Боба Марлі і застреленого шерифа. Хоч я не впевнений, чи Боб сидів у в’язниці і якщо так, то чи сидів саме за це. Зрештою, за вбивство шерифа він би ніколи з неї й не вийшов – хіба що на в’язничний цвинтар уперед ногами. Так само всі знають про Джо, який завалив свою подругу, й тому мільйони людей у всьому світі щодня не втомлюються наспівувати «Гей, Джо».

Це дивна річ, варта найглибшого психологічного аналізу: чому все-таки тюремна субкультура Америки та її різноманітне бандюганство було й досі є чи не головним джерелом натхнення для стількох прекрасних поетів та музикантів. І чому в нас, на всіх цих неозорих, ще досі радянських, нивах, воно, бандюганство, породжує лиш монстрів і покручів.

Блюзові та соулові діти чорношкірих імміґрантів або, скажімо, сільські дівчата й хлопці у стилі кантрі-фолк. Боб Дилан, з якого виводиться весь російський рок. Том Вейтс як такий собі Михаїл Круг для місцевих інтеліґентів. Невже це все явища одного порядку? Я знаю тексти Вейтса – вони фантастично пронизливі, гіркі й дотепні водночас. Я знаю, про що співав Джонні Кеш. І «Блюз Фолсомської тюрми» аж ніяк не тягне на ранішу версію «Владімірского централу». Тобто навпаки – централ ніяк не тягне на пізнішу Фолсомської. Не кажучи вже про його, Кеша, пізніші акустичні платівки. Мою улюблену баладу звідти, «Hurt», він починає так, що відразу бере не тільки за душу, а й за горло: «Сьогодні я поранився // щоб дізнатися, чи я ще зможу відчувати // Я зосередився на болі // бо тільки він існує насправді». Це, звісно, лише переказ – в оригіналі, фактично неперекладному, все значно пружніше і красивіше.

А тут? Усі ці хрипкі, прокурені бики й не менш противні б..ді з піснями про любов. Дивлячись на них, починаєш думати, що в цій країні ніколи й не вміли любити. Та не те що не вміли – навіть і не здогадувалися, що це таке. Бо хіба любов може породити таких і таке? І хіба ми всі могли б опинитись у такій глибокій дупі? З такою музикою, з такою владою, з таким президентом? Хіба наш народ не обрав собі все це сам, на свій смак? Усе ж настільки прозоро: яку музику слухає більшість населення країни, такого і президента на свою голову собі обирає. Й тому в американських містечках-селах слухають геніальну лірику Джонні Кеша, а в нас – навіть не котрогось українського вуйка із сусіднього хутірця, а великороських зеків, знавців життя і творців понятій. Ну, тобто тепер уже й не понятій, а законів.

Залишається погоджуватися з тим, що існують речі за межами смаків і змістів. Що існує, наприклад, ось ця влада, ось ця музика, існує ще багато важливих речей, котрі не є ніяким наслідком чийогось вибору. Ні, вони є наслідком відсутності вибору, відсутності права вибирати взагалі. Вони – щось на зразок вроджених вад організму, від яких просто нікуди не подінешся.

Тому вам завжди трапляться добрі люди, які обов’язково увімкнуть свій блатняк і скажуть: «Ви нічого не розумієте! Це справа смаку!». Я впевнений: усе простіше. Є гівно, яке просто гівно. Все. І жодних тобі смаків.

________________________________________________________________________________________________

Читайте також:

Цвяхом у рану

Книжка Смоленського про несправедливість. Про замовчування злочинів з одного боку й активне цілеспрямоване наголошування на злочинах з іншого. Про своєрідне змагання в понесених жертвах та спекулятивні методи їх підрахунку

Дізнавайтеся головні новини першими — підписуйтесь на наші push-сповіщення.
Обіцяємо повідомляти лише про найважливіше.

Відправити другу Надрукувати Написати до редакції
Побачили помилку - контрол+ентер
Останні Перші Популярні Всього коментарів: 16
Вибір редакції