За мову без мантр і кулаків

© Фото: Наталія Палій
За постулатом "мова не на часі" - прірва небезпечних маніпуляцій.  

"Мова не на часі" – ця мантра повторюється напрочуд нав'язливо в усіх можливих публічних площинах. Вона виникає час від часу, але із гідною остраху наполегливістю. Утім, гостроти мовного питання не знімає. Бо за цим постулатом – прірва небезпечних маніпуляцій.

Особливо активно спекулювати мовним питанням починають напередодні найрізноманітніших виборів. Українські електоральні процеси загалом відзначаються захмарним рівнем популізму та пропаганди, а гуманітарні теми — тим більше вдячне поле для розпалювання емоцій виборців та розкидання їх по різні боки барикад. Особливо зараз, коли так легко рубати сплеча, розповідаючи, що війна почалася через якусь ефемерну "насильницьку українізацію", фактів на доказ якої ніхто, щоправда, у вічі не бачив. Але головна небезпека полягає в тому, що мовні маніпуляції – не виключно передвиборча тема, вони тривають постійно і набирають найвибагливіших форм. 

Обурюючись діями активістів, які виступають на захист української мови, відомі блогери, експерти, громадські діячі часто намагаються подати порушення мовного питання як щось ретроградне, належне до дискурсу ледь не 19-го сторіччя. Мовляв, мова – не головна складова ідентичності, нема чого оглядатися на мову та історію, треба будувати нову модерну державу й культуру. Важко заперечити, що треба. Але незрозуміло, як можна побудувати щось без фундаменту, який уже закладений і навіть, даруйте за високе слово, вистражданий. Чию культуру і державу ми збираємося побудувати, якщо проігноруємо українську культуру й історію? Хто і де сказав, що підтримка української мови та збереження історії — це те саме, що плекання шароварщини? Але саме так це чомусь намагаються подати адепти позиції "мова не на часі".

Читайте також: Любити Україну по-російськи

На розвиток тези про модерність звучить таке: треба розвивати і російськомовну українську культуру, а в перспективі й англомовну (тільки україномовна в переліку чомусь не згадується). Те саме говориться і про медіа: мовляв, не має значення кількість україномовних ЗМІ, треба створювати англомовні, щоб вписатися у глобальний світ. Так, англомовна преса нам, безумовно, придалася би, але це не скасовує того факту, що україномовному читачеві та україномовному журналістові сьогодні практично немає чого читати та немає куди писати. Важко заперечити, що україномовних ЗМІ у нас буквально, а не фігурально, – одиниці.

“Якісь нецивілізовані докори, претензії, провокаційні ультрарадикальні закиди можуть звучати лише від маргінальних фріків”

Нарешті, часом у хід ідуть навіть псевдонаукові аргументи. Мовляв, російська мова взагалі має коріння в Україні, вона тут ледь не більш російська, ніж у Росії, тож і маємо її розвивати. І тим, хто популяризує ці перекручення, не важить, що російська та українська мови формувалися на різних основах, що за ступенем спорідненості ключових фонетичних, морфологічних, лексичних ознак українська ближча до західнослов'янських мов, ніж до російської, що зрусифікованість України – це наслідок кількох століть нашої колоніальної залежності від Росії, її імперської політики та понад сотні заборон української мови. Так можна договоритися до того, що ми просто мусимо вживати російської.

Із цієї ж серії апеляції до досвіду країн, де дво- чи багатомовність зафіксована на законодавчому рівні. Однак як приклади зазвичай наводяться Канада чи Швейцарія, тоді як вочевидь логічніше було б звертатися до досвіду пострадянських країн. Адже у Швейцарії багатомовність не є наслідком колишнього колоніального становища із пріоритетом мови імперії, а от і Білорусі чи Україні – є. І докорінно різний підхід до вирішення мовного питання у Білорусі (офіційна двомовність) та у країнах Балтії (жорсткий захист єдиної державної мови) дав зовсім різні результати. Білоруська мова перебуває у вкрай занедбаному становищі, на відміну від, наприклад, литовської. 

Утім, найбільше у боротьбі проти активістів, які порушують мовне питання, насторожують методи ведення "дискусії", які дедалі більше скидаються на намагання стигматизувати будь-який рух на підтримку української мови.

Читайте також: Історичне зомбування

Вельми красномовна у цьому сенсі остання баталія на мовному ґрунті, що прокотилася соцмережами. У відповідь на цілком коректні звернення до нової поліції із проханням спілкуватися із громадянами під час виконання обов'язків українською мовою (які, до того ж, супроводжувалися висловленням усілякої підтримки) активісти вкотре отримали від популярних блогерів та журналістів ярлик "вишиватників", розпалювачів ворожнечі і купу принизливих, а то й малоцензурних коментарів. Укотре відбулася небезпечна підміна понять.

Активісти, які працюють із мовним питанням, закликають до впровадження здорової мовної політики (у найширшому сенсі, не лише державних заходів), яка передусім була би сфокусована на розширенні функціонування української мови у наразі добряче зрусифікованому інформаційному й культурному просторі, у державному та приватному сервісі. Це нормальна, обґрунтована й правомірна вимога у постколоніальній країні, де мова нищилася і тепер потребує сприяння у відродженні. Де ще зможе розвиватися українська мова, як не в Україні? Іншої держави в нас для неї немає. І це закономірна потреба україномовних – щоб їхні мовні права також реалізовувалися.

Жоден із цих активістів, готових до обґрунтованої дискусії та вироблення консенсусної стратегії, не закликає ані заперечувати героїзм і патріотизм російськомовних бійців, ані регулювати побутове мововживання, ані імперськими методами викорінювати білінгвізм, ані обмежувати права інших мов в Україні. Якісь нецивілізовані докори, претензії, провокаційні ультрарадикальні закиди можуть звучати лише від маргінальних фріків.

Але замість ігнорувати маргіналів і натомість зосередитися на виробленні консенсусу у середовищі притомних експертів, деякі відомі блогери, громадські діячі, журналісти починають пересмикувати, чесати під одну гребінку, навішувати ярлики й виставляти активістів із їхніми закономірними запитами отакими фріками, які готові за російську мову дослівно "бити морду".

Це лякає і обурює, бо таким чином публічні особи маргіналізують запит на вкрай потрібну для розвитку української мови здорову мовну політику й стратегію, а в дальшій перспективі – і саму мову. Не хочеться думати, що мета саме в цьому й полягає... 

Дізнавайтеся головні новини першими — підписуйтесь на наші push-сповіщення.
Обіцяємо повідомляти лише про найважливіше.

Відправити другу Надрукувати Написати до редакції
Побачили помилку - контрол+ентер
Останні Перші Популярні Всього коментарів: 7
  • Valera Programist Valera Programist 13 липня, 19:01 Згоден 12 Не згоден 3 Языковой вопрос в Украине очень болезненный и сложный, всем нам известно сколько спекуляций в политической сфере вокруг него с момента независимости Украины. Лично мой ведущий язык - русский, я с востока Украины. В школе я выучил украинский язык, буду честен, бывали моменты когда он мне не нравился, но ненависти у меня к нему не было. Сейчас благодаря тому, что я хорошо знаю украинский, я без проблем смотрю наши новости, читаю наши (украинские) публикации в интернете и участвую в обсуждениях. При желании могу общаться на чистом, литературном украинском. Заметил такую особенность, что вся кремлёвская пропаганда ориентированная на украинцев - на русском языке, в связи с этим у меня сформировалось недоверие ко всей русскоязычной информации об Украине. відповісти цитувати Sashke Kachur Sashke Kachur 21 липня, 22:50 Згоден 0 Не згоден 0 Тільки ось Канада, та Швейцарія це не національні країни. немає таких народів як Канадці, та Швейцарці. У першому випадку Канада це колишня колонія населена переважно вихідцями з Великобританії, та Франції. та невеликим корінним населенням(індіанцями). То ось Швейцарія це франко-германо-романська країна, яка також немає свого власного народу. через що її населяють різні невеликі етноси народів. які відносяться до різних гілок племен. і які зрозуміло використовують найближчу їм мову. цитувати Дякуємоспам Valera Programist Valera Programist 13 липня, 19:08 Згоден 10 Не згоден 4 И самое главное, чтобы я хотел сказать, вот у меня развитое украинское национальное самосознание - я чётко осознаю себя гражданином Украины, и мне мой русский язык абсолютно не мешает. На востоке Украины, особенно в крупных городах, подовляющее большинство разговаривает на русском, и если подумать, то второй государственный должен был быть принят уже давным давно. Если смотреть на Канаду, Бельгию, Швейцарию - то у них несколько гос. языков. Но при этом надо отметить, что у этих стран очень развитое национальное самосознание. Они не определяют свою национальность по языку, на котором они говорят, да и французский, английский и немецкий - языки, которые очень сильно отличаются друг от друга. Не так как русский и украинский. В нашем же случае, украинский язык - оплот национального самосознания, зная его, мы чётко подчёркиваем то, что мы граждане Украины, а не России. Всё же считаю, что единым государственным языком в Украине должен быть украинский. цитувати
Вибір редакції