Історія з грифом "Секретно": Заблокована країна. 1973 рік

Історія з грифом "Секретно": Заблокована країна. 1973 рік

Володимир В’ятрович

Наприкінці червня 1973 року КГБ підбив перші підсумки майже дворічної реалізації операції "Блок", за якою тепер проходили 35 осіб і перевірялися ще 563 особи.

ТСН.ua продовжує серію публікацій із циклу "Історія з грифом "Секретно".

Оброблення ув’язнених дисидентів не означало припинення нових арештів. 5 березня 1973 року затримано Василя Овсієнка, "колишнього студента Київського державного університету, учителя середньої школи села Ташань Київської області, в якого вилучено підготовлений ним для розповсюдження документ з наклепницькими вигадками про "незаконність" арешту об’єктів справи "Блок".

Через тиждень після цього мав початися суд над Іваном Дзюбою. Попри те, що підсудний вирішив "визнати свої помилки" у праці "Інтернаціоналізм чи русифікація?", чекісти готувалися до процесу дуже ретельно.

Ще 5 березня голова КГБ УРСР Федорчук надіслав Щербицькому доповідну, в якій ознайомив чільника КПУ з цією підготовкою. "З урахуванням особистості і становища Дзюби, - читаємо тут, - як одного з основних ідеологів націоналістичних елементів у республіці, широко відомого в середовищі антирадянської еміграції за кордоном, КГБ при Раді Міністрів УРСР надається важливе значення забезпеченню цього судового процесу і створення умов для його проведення на належному політичному рівні".

Іван Дзюба, заарештований у 1973 році. Архів СБУ.
Належні умови передбачали посилення контролю за об’єктами справи "Блок", які залишалися на волі, зокрема Борисом Антоненком-Давидовичем, Оксаною Мешко, Юрієм Бадзьом. Крім того, чекісти зобов’язалися запобігти можливому приїзду до Києва відомих російських дисидентів Андрія Сахарова та Олександра Солженіцина. "З метою підтримання громадського порядку на судовому процесі і припинення можливих антигромадських виявів підібрано необхідну кількість дружинників та співробітників міліції. Крім того, в оперативний наряд включено групу слухачів Київських курсів КГБ СРСР".

Суд, що відбувся 11-16 березня, знову виніс жорстокий вирок - 5 років таборів суворого режиму та 5 років заслання. Реакцією на нього став лист відомого перекладача Миколи Лукаша на адресу Верховної ради УРСР, Верховного суду і прокурора УРСР. Автор цілковито солідаризується з поглядами засудженого і просить розглянути можливість йому відбувати покарання замість хворого Івана Дзюби. Через це вже незабаром Лукаша виключено зі Спілки письменників України, а КГБ посилило контроль за його діяльністю, доповідаючи партії "про підготовку заходів з його компрометації".

У квітні 1973 року розпочалася підготовка наступного процесу - цього разу над заарештованим у січні минулого року Євгеном Сверстюком.

За інформацією КГБ, підсудний готується відкинути всі висунуті йому звинувачення та заперечити інформацію, отриману від свідків. За десять днів до початку процесу чекісти "оперативним шляхом" отримали останнє слово, яке готував у камері підсудний. "Протягом більше року, - писав Євген Сверстюк, - слідство розшукувало мою таємну ворожу діяльність, і, не знайшовши такої, постановило вважати ворожими цілі моєї літературної діяльності. Кинули на неї кримінальну тінь... Перед сумлінням та перед законом я не почуваю вини. А чи зумів піднестись до вимог часу, до рівня обов’язку - хай про це судить народний суд, а потім суд історії".

24 квітня "народний" суд оцінив літературну діяльність Сверстюка вироком у 7 років таборів та 5 років заслання.

Наприкінці червня 1973 року Федорчук у доповідній на ім’я Щербицького підбив перші підсумки майже дворічної реалізації операції "Блок", за якою тепер проходили 35 осіб (22 з Києва, 9 зі Львова, по одному з Тернопільської, Франківської, Полтавської та Вінницької областей). Він вказував, що в рамках справи здійснюється перевірка ще 563 осіб, пов’язаних із ними. На той момент підтвердилася інформація "про антирадянську та націоналістичну діяльність" 179 із них. "Після часткової реалізації справи "Блок" з числа зв’язків об’єктів цієї справи в 1972-1973 роках профілактовано 71 особу і 24 залучені до оперативної співпраці, хоча їх вивчення продовжуємо".

Незважаючи на значні "успіхи" в поборюванні руху опору, чекісти змушені були констатувати, що "об’єкти справи Антоненко-Давидович, Мешко, Коцюбинська, Бадзьо, Світлична, Гончар І., Русин, Іванисенко, Боднарчук, Горинь Б., Горинь М., Пашко, Кендзьор, Шеремєтьєва і Попадюк, залишаючись на ворожих позиціях, намагаються згуртувати однодумців, продовжують у більш конспіративній формі вороже впливати на оточення". При цьому відзначалася провідна роль Бориса Антоненка-Давидовича у Києві та Михайло Гориня у Львові.

Василь Овсієнко, заарештований у 1973 році. Архів СБУ.
Для нейтралізації і розбиття дисидентського середовища КГБ проводить провокативні дії: "З метою посилення недовіри один до одного і загострення розбрату між "авторитетами" та активними учасниками так званого "національного руху" продовжували подальше поширення і закріплення виниклих у об’єктів "Блоку" підозр про співпрацю з органами КГБ Боднарчука, Русина, Шереметьєвої, Дашкевича та деяких їхніх зв’язків, що залишаються на ворожих позиціях".

Крім того: "Стосовно низки переконаних націоналістів, таких як Антоненко-Давидович, Кочур, Гончар І. М. та деяких їхніх однодумців, передбачається продовжити заходи з компрометації. У цей час завершується підготовка для компрометації Світличного І. А. перед закордонними центрами ОУН як головного "винуватця" провалу та арештів найактивніших учасників націоналістичної діяльності в республіці з числа так званих "шістдесятників". У цих матеріалах передбачається посилити виниклу за кордоном і в колі розроблюваних осіб підозру про його "співпрацю" з органами КГБ".

До кінця 1973 року продовжено пропагандистську кампанію радянської влади проти інакодумства в Україні. Одним із її елементів стала опублікована 9 листопада 1973 року в "Літературній Україні" заява ув’язненого Івана Дзюби.

"Вирішальним, що схилило мене до "Заяви", яка стала підставою для мого помилування, - писав Дзюба у своїх спогадах, - було відчуття безглуздості катастрофи... і уявлення про те, що можу ще зробити набагато більше. Я розумів, звичайно, що мій крок буде шоком для багатьох, але думав, що з часом усі побачать, заради чого я так учинив... Я справді розглядав свою "Заяву" як самозахист. Але об’єктивно воно виглядало не зовсім так. Адже я не тільки відкидав те, що мені приписували ті, до кого я потрапив у полон, але й декларував перегляд своїх поглядів. Я просив пробачення у влади: помилування. Тому мене мучило не так те, що хтось із знайомих, побачивши мене, переходив на другий бік вулиці (з різних причин: хтось на знак зневаги, а хтось боявся бути поміченим у товаристві хоч і помилуваного, а все-таки "державного злочинця"), - як мучило власне сумління".

Через тиждень після публікації чекісти звітували партії, що "Заява" "поширюється нами в місцях ув’язнення серед ув’язнених колишніх однодумців, її передано по радіо за кордон і опубліковано в газеті "Вісті з України" (контрольоване КГБ видання для українців діаспори)". Сам Дзюба, незважаючи на помилування, залишався підозрілим для органів безпеки, які продовжували здійснювати за ним нагляд і періодично проводити "профілактичні розмови".

Проте очікування чекістів, що за однією заявою посипляться інші і їм таким чином удасться цілковито дискредитувати рух спротиву, не виправдалися. Ув’язнені у таборах дисиденти не "перевиховувалися" і залишалися на своїх позиціях, тим самим надихаючи своїх однодумців на волі.

Чекісти зафіксували слова Антоненка-Давидовича про це: "Тішить, що не всі перелякалися, що є ще герої: це львівська молодь, і Чорновіл, і Сверстюк, і Стус, і Світлична, і Сергієнко, і Лукаш".

_______________________________________________________________________________

Читайте також:

Історія з грифом "Секретно": Заблокована країна: 1972 рік

Відкриті суди дали змогу не лише дисидентам публічно заявити про свою незгоду із режимом, але й владі належно оцінити їх відвагу - роками таборів та заслань.

Повʼязані теми:

Наступна публікація