Будь в курсі усіх новин, встановивши додаток ТСН для . За допомогою цього простого та зручного додатка Ви не пропустите жодної події.

 
Юрій Андрухович
Юрій Андрухович

Життя на виході

1 травня 2012, 09:15 Друкувати

Пенсійний вік у нашій країні – це вже вирок. Після сорока ти вважаєшся застарим для роботи в офісі. У п'ятдесят усі твої інтереси зосереджуються в "як би не турнули". У шістдесят ти списаний лікарями на металобрухт, у сімдесят (якщо пощастить) – старий і немічний дєдушко, який на дивані дивиться шоу Савіка Шустера.

Моя мама нещодавно поставила мені завдання – зареєструвати її на сайті Ощадбанку. Їй скоро 72 роки, і вона отримала право раніше за інших (з молодших вікових категорій) узяти ту саму тисячу. "Ти повинен зайти на їхню корпоративну сторінку і записати мене", – попросила вона. Корпоративна сторінка – це такий мовний виверт із лексикону телефонних роботів.

Мама подзвонила в банк, і комп'ютер фальшивим голосом якоїсь приємної жіночки видав: "Щоб актуалізуватися (слово ж яке!), зареєструйтесь на корпоративній сторінці". Моя мама вирішила актуалізуватися. У країні знову поновили видачу Юліної тисячі. Юлю усунули, обіцяну тисячу дає Вітя. "Донецькі" в бізнесі так і роблять – забирають. От і Вітя забрав собі тисячу.

Попередній запис на прийом до банку – зручна річ, але цікаво, скільки пенсіонерів України, особливо віком від 70 до 80 років, має вдома Інтернет? А також скільки з них уміє ним користуватися? Ніби й самі місцеві президенти та прем'єри лише вчора осилили Твіттер і Фейсбук. Чого ж чекати від "нижчих" верств населення?

Середньостатистичний європеєць входить у пенсійний вік не лише з повною своєю присутністю у світовій павутині, але і з купою інших цікавих та корисних речей. Власний будинок, або ж як мінімум добротне й доглянуте помешкання. Невеличкий парк улюблених стареньких і новеньких авто. Кругленький рахунок у банку і медичне страхування, недарма ж він працював усе своє життя. А головне – людину у віці супроводжує безліч різноманітних захоплень і потягів, які вона прагне ще більше розвивати тепер, коли з'явилося стільки вільного, підвладного їй і прекрасного часу. Колекціонування платівок, ігри у ґольф, розведення рідкісних рослин, пірнання з акваланґом, йоґа, тантричний секс, спортклуб, футбол, подорож до України на Євро 2012… Зрештою, читання книжок. Саме пенсіонери становлять левову частку публіки на літературних фестивалях Західної Європи, саме вони купують найбільше книжок на книжкових ярмарках.

Наш середньостатистичний пенсіонер (не беремо до уваги тих, кому не пощастило в цьому житті найбільше – інвалідів, слабоалкогольних інтеліґентів та бомжів) про платівки, ґольф і секс може лише мріяти. І, тим більше, про квитки на матчі Євро. Або ж і гірше – він про такі речі навіть і не мріє. Він боїться. Єдина його власність і справжні друзі, що старіють разом із ним, хоч колись так само молоді – домашні улюбленці, собаки й коти. І лише про них кожен український пенсіонер може говорити із захопленням, годинами.

При цьому власники котів гранично відрізняються від тих, хто має пса. Котолюби ще примхливіші й замкнені у собі, ніж їхні чотириногі друзі. Бо із собакою ще хоч погуляєш, а з котом – сиди собі вдома. Пенсіонер і кіт цілком можуть не виходити з хати тижнями.

Усі його мрії давно пожухли і зів'яли разом із молодістю. Все, що лишається – дивитися телевізор, якщо він звісно ще "показує". Або дивитись у вікно. Лаяти владу, бо як її можна не лаяти. Справно сплачувати комунальні платежі, купувати у супермаркеті прострочені продукти, носити вживаний одяг. Не втомлюватися виглядати онуків і дітей у гості (якщо вони є і десь близько). Не втомлюватися чекати пенсії. Байдуже, що лише вчора її отримав. Хіба вона здатна виправдати своє високе ім'я? Хіба на таку пенсію можна прожити?

Життя – це для молодих, якщо кудиcь виїдуть. Старим же – низький старт у смерть, на кладовище. Пенсійний вік у нашій країні – це вже вирок. Після сорока ти вважаєшся застарим (частіше – застарою) для роботи в офісі. У п'ятдесят усі твої інтереси зосереджуються в "як би не турнули". У шістдесят ти списаний лікарями на металобрухт, сточений інфарктами, неврозами й горілкою. У сімдесят (якщо пощастить) – старий і немічний дєдушко, який лежить на дивані й дивиться шоу Савіка Шустера. Ні захоплень тобі, крім, звісно ж, того ж горілчаного, ні будинку, ні, тим більше, банківського рахунку. Твоя мета на найближчі роки – доношувати куплені ще в минулому тисячолітті штани, берегти останні зуби, засильно не бухати, щоб не хвилювати таку ж стару і немічну дружину. Дивитися разом телевізор, сваритися з приводу керування пультом, чекати на смерть, чекати на пенсію.

Одна моя знайома, велика шанувальниця літніх чоловіків, постійно просить познайомити її з українцем. Вільні і ще активні діди – ось її пристрасть. І як пояснити людині, що український дід у переважній більшості випадків уже не спроможний на якісь пригоди. Що у нього поганий характер, а часто і смак. Що він соромиться молодих жінок, що йому ніхто і ніщо, включно з ним самим, не цікавий. Що він більше не хоче працювати ні над собою, ні над кимось іще. І взагалі – дуже рідко зустрінеш ось просто так, ідучи вулицею, старшу людину, яка б виглядала щасливою, ще й посміхалася. Немає чому усміхатись, та й немає чим.

Така от сумна-пресумна історія виходить. Не знаю, як ви, а я, щоб не сумувати, пенсіонером ставати не збираюсь. Буду мучити вас колонками і книжками до кінця днів. І хай моя пенсія дістанеться нашому президентові й депутатам.

Щоб лиш вони вже на неї всі повиходили!

Читайте також:
Помітили помилку?
Будь ласка, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl+Enter