Жодного дня без них

Юрій Андрухович
Поки Європа із захватом слухає наших "ДахуБраху" чи "Гайдамаків", українські продюсери й далі клепають своїх пластикових маріонеток, силіконових рептилій.

Я не думаю, що у рок-музики в її класичному розумінні все ще лишаються якісь прихильники. Скажімо, які-небудь "Діп Перпл", кому вони цікаві тепер? Меломанистим підліткам, стариганам, що ностальґують за своєю молодістю, ну і, можливо, ще президентові Росії.

Колись у мережі ходила байка, що з обранням Мєдвєдєва при кожному російському "жеку" буде діяти рок-клуб, а слова пісні "Дим над водою" в російському перекладі школярі вивчатимуть напам'ять. Важко уявити собі щось жахливіше.

Хоч загалом ідея з рок-клубами сподобалась навіть мені – в тому сенсі, що це найменше зло, яке б вони могли вчинити своєму народові. У моїй молодості рок-клуби теж були, але я туди не вступав, не ходив на зібрання, не здавав членських внесків, а отже й Медвєдєва також ніде не зустрічав. Проте це не означає, що я не меломан. Музика завжди подобалась мені більше, ніж література. Усі свої книжки я писав і сім разів переписував під музику. Тобто жодного мого дня без неї не минає. Якби я не став письменником, то із задоволенням працював би продавцем платівок у музичному магазині. Звісно, в хорошому музичному магазині, яких у нас катма. Тому й довелося ставати письменником.

В Україні дивна ситуація з музикою. Тих виконавців, яких нам нав'язує телебачення і радіо, народ загалом не любить – окрім, звісно, Алли Пугачової, ну і ще, може, Софії Ротару. Але ці дві дами для людей з СССР є чимось таким, чим була Королева-Матір для британців.

Вибагливіші ж у музичному сенсі слухачі декларують свої смаки як значно прогресивніші – етно, джаз, інді-поп, альтернатива. І я постійно мучуся запитанням, для яких потвор і привидів працює наша українська шоу-бізнесова машина? Обслуговування корпоративів, урядових концертів, саун – це зрозуміло. Та невже існують і такі, хто справді купує диски всіх цих розмальованих і пластикових істот? І хтось у себе вдома ставить це у програвач?!

Я думаю про всю цю багатомільйонну аудиторію, на яку розраховані наші телевізійні канали, FM-радіостанції, про всі ці концерти в Палаці з колоніальною назвою "Україна". Увесь цей жах і несмак, в популяризацію якого, підозрюю, вкладаються мільйони умовних одиниць. Чи існують прямі і щирі споживачі цього продукту? У нього справді є фани? Чи вони також умовні?

З прихильниками рок-музики все зрозуміло – деякі вже обома ногами у кращих світах, частина кудись виїхала, інших я бачу водіями таксі, продавцями на ринках, просто вільними художниками. Усі вони говорять про те, що музика колись була краща, вініл жорсткіший, зепелліни і флойди молоді, Річчі Блекмор давав жару і що джинси, куплені за 125 рублів у спекулянтів на барахолці, не рвалися. Я люблю їх, усіх цих екс-гіпарів, законсервовоних у своєму вигаданому часі, де радянській дійсності просто не було місця. Частина з них перекинулася на ворлд-м'юзик або джаз. І це правильно – одне ж не заважає іншому. Я теж люблю і слухаю як стару музику, так і нову.

Але я не можу собі уявити, що хтось може любити рок-н-рол і бути дерев'яним, нудним, байдужим, до мозку кісток недемократичним. І я не вірю Кучмі, який розповідає, що замолоду слухав бітлів. Хоч Путіну в тому, що він любить "Лесоповал" і "Любэ", я вірю. Я не вірю йому ні в чому іншому, але в цьому так.

І все ж розвину своє запитання. Який сенс вкладати гроші в оцей розквіт бездарності, у цих викопних силіконових рептилій, коли поза телебаченням, поза радіо, поза всією шоубіз-машинерією існує стільки талановитих, молодих і патологічно здорових? Ці горе-продюсери – звідки вони? З іншої планети? Поки Європа із захватом слухає наших "ДахуБраху", "Гайдамаків" чи все ще трохи наш "Гоголь Борделло", вони й далі клепають своїх пластикових маріонеток.

Я впевнений, що на зламі 1980 і 90-х саме нова українська музика вкупі з проривом інформаційної блокади, а відтак і можливістю нарешті купувати бодай піратські копії альбомів "Роллінґ Стоунз", "Клеш" чи "Секс Пістолз" дала поштовх демократизації всієї країни. На "Братах Гадюкіних", Віці, "Воплях", "Кому Вниз" і "Плачу Єремії" виросло ціле покоління молодих людей, яке, знаю, набагато краще і вільніше за моє. Можливо, декому, як, наприклад, президентові Росії, захоплення рок-н-ролом так нічого доброго й не дало. Але Україні воно дало дуже багато. І це чи не єдине, чим ми можемо пишатися донині – нашими музикантами.

Тож серед найкращих платівок минулого, надврожайного на чудові релізи року (дивовижні альбоми "Блек Кіз", "Еркейд Файр", "Нешнл", вражаючі сольники допотопних Марка Нофлера, Роберта Планта, Ніни Гаґен чи Ніка Кейва) я цілком свідомо і сміливо можу згадати свіжу платівку нашої рідної "ДахиБрахи" "Light". Навколо Свято і всі колядують, а я не можу їх наслухатися. Мене аж розпирає від радості, що в нас таке є. Їхні альбоми я можу ставити будь-кому зі своїх друзів, українців чи іноземців, і це завжди потрапляння в яблучко, це ніколи не пластмасово. "То у вас таки є своя музика!" - кричать ошелешені іноземці. Під їхні вигуки я вкотре починаю розуміти, що добро, як і музика, неодмінно переможе.

_______________________________________________________________________________

Юрій Андрухович
Юрій Андрухович
Читайте також:

Синдроматика виходу

Похмілля є станом емоційної чутливості. У ньому є щось дитяче. Як казав Марцін Свєтліцький: "з похмілля я такий ніжний, що готовий розплакатися навіть від реклами".

Дізнавайтеся головні новини першими — підписуйтесь на наші push-сповіщення.
Обіцяємо повідомляти лише про найважливіше.

Відправити другу Надрукувати Написати до редакції
Побачили помилку - контрол+ентер
Останні Перші Популярні Всього коментарів: 11
  • Макс Макс 10 січня, 15:30 Згоден 11 Не згоден 11 Не все зразу, добре вже що Україна потроху вилазить з блатняка, його вже рідко де почуєш. Наша "еліта" не читає Чехова, не знає хто такий Фукуяма чи Міль, вони ходять на концерти ВІАГРИ і Орбакайте. Вони тратять на це гроші - вони замовляють музику. Необхідно змінити набір якостей який дозволяє рухатись соціальними ліфтами наверх, замість наглості і безпринципності має прийти розум і заповзятливість. Красти і брехати, брати хабарі і шахраювати має стати не модно. А поки існує бидл-країна для неї будуть робити бидломузику. відповісти цитувати Дякуємоспам
Вибір редакції