Черговий епізод циклу сюжетів "Цитадель" про героїчну оборону Донецького летовища присвячений воїнам 79-ї окремої десантно-штурмової бригади.
Українські десантники провели в терміналах Донецького аеропорту не один запеклий бій і вистояли під зливами артилерійських снарядів та танковими атаками. Тепер вони передають свій бойовий досвід молодшим побратимам, ідеться в сюжеті ТСН.19:30.
"Я пишаюся не кількістю вбитих, а кількістю врятованих. Я хочу поділитися досвідом, щоб інші могли виживати", - каже військовослужбовець 79 ОДШБ Максим Галактіонов. Свої навички він здобув у самому горнилі війни – Донецькому аеропорті. Не професійний військовий, офіцер запасу, став командиром роти десантників уже на війні. До АТО він працював юристом у банку та тренером з карате у спортзалі.
Бійці 79-ки заходили у ДАП в особливих умовах на початку жовтня 2014 року: за повної таємничості у повній темряві та на повній швидкості без габаритів треба було на БТР пролетіти бетонку, а потім так само швидко розвантажитись під обстрілами. "Просто прилетіло завдання: забезпечити роботу хлопців, котрі там знаходилися. Наші висунулися, ніхто не знав, що там танки близько стоять, 500-600 метрів від термінала. Коли колона заходила – танки почали лупити по ній", - розповів десантник Євгеній Жуков.
Для більшості з них ДАП був справою честі. Туди йшли добровільно, не за нагородами, званнями чи пільгами, а за покликанням. "Виконуємо роботу, захищаємо Батьківщину", - пояснював свої мотиви боєць Максим Галактіонов. Їхньою фортецею і домом на кілька місяців став старий та новий термінал з диспетчерською вежею. Дистанція до ворога – від кількох десятків до кількох сотень метрів. "Вони регулярно наступали. Спочатку луплять артою, щоби ми лягли, танками, а потім бігла піхота. Ми підіймалися та починали стріляти", - розповідає Жуков. Оборонці спали по кілька годин на бетонній підлозі, їли сухпаї, а пили що доведеться, бо води вже не було. "Три дні без води. Це важко пояснити. Ми брали батареї, там іржава вода, зливали у баклажки і кидали таблетку, щоби булькала", - каже десантник.
Бійці кажуть, що стіни терміналів прострілювалися навиліт, бігати доводилося напівприсядки, на голови з верхніх поверхів сипались ворожі гранати, а у дірки в стінах прилітали протитанкові ракети. "Смерть – це не страшно. Ти не зрозумієш, коли помреш, і куля, котра свистить – не твою. Не чуєш свою кулю і снаряд свій не почуєш. Було таке, що думали, що все", - зізнається боєць Михайло Дубіна. Барикади вони зводили власноруч з того що було під рукою, часом вдавалось завезти пісок. Такі загати були по всьому периметру терміналу, але й вони не рятували від важких снарядів. Рятувала віра у перемогу й надія, що тебе чекають удома і ти мусиш живим повернутись з війни – кажуть бійці.