Червона Фіра нашої мови

Вагу книжки "Мовні війни" Володимира Селезньова для нашого сьогодення годі переоцінити.

Вагу цієї книжки для нашого сьогодення годі переоцінити. Її автор, не задовольняючись наслідками русифікації, через яку із набуттям незалежності в 90-х у нас з'явилися такі різновекторні, але не менш шкідливі у "називному" та іміджевому сенсі явища, як поетичний гурт "Червона Фіра" і прозаїчний українофоб Олесь Бузина, розглядає причини нинішньої "зіпсованості" української мови. Яку, у свою чергу, звинувачують у засиллі полонізмів, русизмів, галицизмів та інших неологізмів нашого часу.

З одного боку, зрозуміло, що сьогодні часто тиражують твердження, нібито українська мова - це та сама російська, але зіпсована польськими та "галицькими" словами, і тому автор "Мовних війн" Володимир Селезньов ретельно підраховує, скільки ж запозичень насправді містить українська мова, чи шкідливі вони, і як саме взаємодіють між собою. Тобто у книжці вперше комплексно розглянуто ці та інші мовні питання і спростовано міф про "зіпсованість" української мови.

З іншого боку, корисно буде згадати, через що, скажімо, на питомо східних теренах у 90-х могли з'явитися такі "запозичені" із західноукраїнської субкультури явища, як, наприклад, назва "Червона Фіра" - згаданого гурту на чолі зі студентом-філологом Сергієм Жаданом. Здавалося, у слобідській столиці, де у 1920-х був запроваджений славетний правопис "скрипниківка", не повинно бракувати своїх власних "возів" і "хур", а тут чомусь "фіра". Виявляється, на вихолощених русифікацією теренах через елементарний соціокультурний голод усе це назвалося виключно через популярну на той "патріотичний" час пісню гурту "Брати Гадюкіни". В якій дійсно "їхала червона фіра", але до чого тут, спитаймося, пролетарський Харків?

Те саме засилля "подвійної перегонки" спостерігалося також у літературі 90-х, коли мало того що "полонізовані" самі по собі "галицизми" заповнювали твори так само популярних у той час Андруховича, Прохаська чи Іздрика, але ж на них ще й рівнялася східна молода автура. Маючи ці твори за щиро "українські", бо лексичних вершин "національного" зразка – а насправді згаданих мовних покручів - в них не бракувало.

Автор цих рядків завжди казав, що своєрідний месіанізм "західноукраїнського" люду, екстрапольований на східні терени нашої літератури, достоту змушує переосмислити значення культурного федерації. Бо всі ті "цісарсько-королівські" девіації з поля суто галицької школи письменств, що підносяться на рівень доброго "національного" смаку, насправді засмічують абсолютно відмінні за своєю культурною ментальністю осередки слобідської духовності. І що літературі згаданого регіону природніше було б розвиватися у зворотному, західному напрямі, аніж іти легким шляхом на Схід, ще не спаплюжений Мазохом та Іздриком.

Хай там як із "мовними війнами", розглянутими у цій книжці, але очевидно одне: поки суспільство визначалося із тим, якого воно роду-племені, і чи потрібна йому реформа правопису, доводилося, як видно, культивувати недовершеність вже існуючого мовотворення. Тобто робити з компосту концепт.

Адже згадаймо, як донедавна "спеціальною" радянською гордістю було вміння користуватися зіпсутими або неповноцінними речами. У мові, наприклад – суржиком. У письменстві – літературою "братніх" народів, оскільки зі свого мали "саме тобі обскубане птаство, підбите, нелітаюче, бідне", як писав Юрій Андрухович. Мовляв, "Максим Тадейович – мало що балабол, то й ще й поляк. / Бажан – жид, Фітільов – кацап. / Мовчу про Бурґгардта і Йогансена. / Микола Зеров: був би нічого, / тільки от зуби зіпсовані".

Читайте також: Топ-5 нових та незвичайних перекладних книжок

Як бачимо, минуле - в силу геноциду пам'яті - зникнувши з патріотичної скарбниці українця, стає нейтральним щодо нього і вже не визначує характеру його реакцій. Згадаймо ганебне "мені все одно: що ковбаса, що калбаса", додамо спецій "Бу-Ба-Бу" та "Червовної Фіри" і отримаємо "постмодерну" мовну ситуацію, що склалася у дев'яностих. Точніше, "постмодерною" її називають у двотисячних для зручності, про око, чи пак для замилювання очей. Оскільки такою вона стала ще у далеких 1930-х, коли було скасовано модерний скрипниківський правопис. Решта з того – справді, суцільний постмодернізм, який свідчить, як у Бодріяра, що "війни в затоці не було". Тим паче, мовної.

Таким чином, в процесі осмислення сьогоднішнього "питання про мову в Україні" хоч би й на прикладі "Мовних війн" Володимира Селезньова, думка підноситься понад традиційні опозиції "Схід – Захід", "природа – культура", "внутрішнє – зовнішнє". І результатом стає розклад суб'єкту як центру системи мовленнєвих уявлень.

Даний ефект можна пояснити однією призабутою гуманітарною концепцією, яка твердить, що слово є мертвий знак живих явищ. Які, додамо, розташовані довкола нього широкими колами і які включають в себе і "радянську" біографію оповідача, і його "незалежний" побут, і систему ідей всієї "української" епохи. Це як доля, що її ніякою "фірою" не об'їдеш.

Володимир Селезньов. Мовні війни: Міф про "зіпсованість" української мови. - Х. : Віват, 2016. - 256 с.

Приєднуйтесь також до групи ТСН.Блоги на facebook і стежте за оновленнями розділу!

Відправити другу Надрукувати Написати до редакції
Побачили помилку - контрол+ентер
Всього коментарів: 0
Вибір редакції