Чиє обличчя у війни? Рецензія

Повість "У війни не жіноче обличчя" допомагає зрозуміти, чому у  Росії стало можливим відродження культу Сталіна.

У чому сила писань Світлани Алексієвич, редагованих часом і місцем видання? Час, нагадаємо, постімперський, натомість місце – саме там, де імперські амбіції сприяють відродженню того самого болю і страждань. Повість "У війни не жіноче обличчя" сьогодні перевидана в Україні харківським "Віватом", і ця актуалізація історичної пам'яті допомагає зрозуміти одне. А саме те, що "травматичні" події – досвід переживання подій Другої світової війни – для більшості нащадків знаходяться десь далеко у підсвідомості. І нехай сучасні дослідники в галузі психоаналізу вважають, що витягти давню історію з небуття, розповівши про неї – означає позбавити її сили переживання (бояться і водночас хочуть, мовляв, чогось незнаного), утім, саме посттравматичний досвід зближує минуле з літературою про нього.

Лише незнання реалій часу Другої світової війни могли так вплинути на характер людської пам'яті, сформувавши відповідну оптику сприйняття історії, що у тій самій Росії нині спостерігаємо відродження культу Сталіна, тотальну ревізію цінностей радянського життя, а також відродження імперських колоніальних амбіцій у випадку з Кримом і Донбасом.

У будь-якому разі вже сьогодні з певністю можна засвідчити, що обличчя у війни аж ніяк не жіноче, але чоловічого у ньому так само небагато. Хіба "ввічливі люди" без жодних розпізнавальних знаків, які непомітно і впевнено "віджали" Крим – це лицарі чи конкістадори з минулих століть, що несли на знаменах чіткі символи свого п'ятикутно-зіркового каганату? Не змінює правдивого вектору навіть випадок із засудженням Надії Савченко, коли війні – наче наперекір твердженню авторки відповідної повісті – спробували повернути "жіноче" обличчя. Оскільки в результаті судилища перед нами постала – так, нехай жінка, але з мужнім, чоловічим, лицарським характером!

Читайте також: Воєнні уроки минулого. Рецензія

Таким чином, як бачимо, конфігурація досвіду, описаного Алексієвич у повісті "У війни не жіноче обличчя" і водночас сприйнятого сучасниками, моделює доволі тенденційні конструкції. Виходить так, що своє питання авторка ставила давно, а відповідати ми на нього продовжуємо сьогодні.

Ця перша книжка Алексієвич, опублікована 1983 року, будучи заснована на спогадах жінок-фронтовичок, нещадно урізалася цензурою. У часи "боротьби за мир у всьому світі", коли насправді Радянський Союз вів локальні війни у тому самому світові, авторку небезпідставно звинувачували у пацифізмі. І лише чергова зміна курсу партії разом із наближенням "перебудови" сприяла тому, що спільний наклад повісті наприкінці 1980-х сягнув накладу у 2 млн примірників, за повістю були поставлені фільми і зняті телефільми. Не в останню чергу через те, що весь цей вищезгаданий "травматичний досвід" у сприйнятті Другої світової війни вже не міг завдати значної шкоди правлячому режимові, який завжди дозволяв махати кулаками з минулого нашої історії, хибно вважаючи, що пильнувати треба тільки сучасну літературу. Своєрідний кульбіт, який зробила повість білоруської авторки, будучи перевидана сьогодні, найкращим чином це заперечує.

Світлана Олексієвич. У війни не жіноче обличчя. - Х.: Віват, 2016. – 400 с.

Відправити другу Надрукувати Написати до редакції
Побачили помилку - контрол+ентер
Всього коментарів: 0
Вибір редакції