Чому українці досі без літературного "Нобеля". Блог

© Getty Images
Найголовніша перешкода на шляху українців до "нобелівки" - відсутність літературної  "інфраструктури" в Україні.

Новина про цьогорічного нобелівського лауреата з літератури ошелешила. І не лише представників літературних кіл, які вагалися у прогнозах між письменниками скандинавських країн й дисидентами, пригнобленими тоталітарними режимами. Під час оголошення у Стокгольмі зал галасливо вибухнув від здивування, чим примусив скромно посміхнутися сувору й незворушну Сару Даніус – постійного секретаря Шведської академії, яка 13 жовтня промовила ім'я переможця, – американського співака Боба Ділана. Чим, напевно, проголосила і нову епоху в історії цієї премії.  

Американець, на відміну від багатьох попередніх лауреатів, справді відомий загалу. І ніде правди діти – його пісенна творчість більш зрозуміла широким  колам. Можна констатувати, що у 2016 році "Нобель" завоювала поп-культура, наблизивши його до мас. 

Примітно, що премію Боб Ділан отримав за свої музичні твори, в яких створив "нові поетичні вислови у межах великої американської пісенної традиції". Достатньо оригінальне рішення Шведської академії.

Українські ЗМІ одразу витягли назовні інформацію про його походження: дідусь і бабуся Роберта Аллена Ціммермана по батьківській лінії жили в Одесі, яку покинули 1905 року через погроми. 

Однак найпрестижніша нагорода у світі досі лишається недосяжною для українських літераторів. Навколо ймовірних претендентів - класиків вітчизняної літератури - вибудовувалися численні міфи: історії тиражувалися й романтизувалися, а загалом зводилися до того, що комусь в останній момент не пощастило увійти до пантеону канонізованих Шведською академією письменників. Тому на сьогодні залишається вдовольнятися лише лауреатами-вихідцями з України чи дітьми емігрантів.

Читайте також: Форум видавців: майданчик для продажів чи ринг для змагань?

Сам засновник премії – Альфред Нобель – заповідав, що винагороду має отримати людина, яка створила "найвидатніші роботи в напрямку ідеалізму". Під таку характеристику, звісно, підпадає чи не кожен український автор, чий портрет розмальовували школярі в пожовклих підручниках з "укрліт".  

А от чи проходили вони "кастинг" далі? І взагалі – які ж умови постають перед ймовірними претендентами на "нобелівку"?

Звісно, мало бути найгеніальнішим автором в світі. Чимало класиків, таких як Хорхе Луіс Борхес чи Джон Толкін, лишилися без нагороди. Хоча хто ж наважиться ставити під сумнів їхній художній талант зараз? Втім, твори згаданого Толкіна в не такому вже й далекому 1961-ому році визнали такими, що "у жодному разі не відповідають стандартам прози найвищої якості". А от на рішення щодо Борхеса вплинули нібито політичні мотиви – Нобелівський комітет не міг стерпіти те, що письменник відвідав чилійського диктатора Піночета й потиснув йому руку.

Як би там не було, слід визнати, що вибір в будь-якій премії – це завжди суб'єктивна оцінка, яка залежить від багатьох чинників – зокрема, від політики й смаку.

“Вибір в будь-якій премії – це завжди суб’єктивна оцінка, яка залежить від багатьох чинників – зокрема, від політики й смаку.”

Та водночас є й цілком об'єктивні фактори – найперше переклади. Тобто у випадку України – їхня відсутність: і це стосується як авторів, яким "пощастило" народитися в колонізованій Україні, так і сучасних – для яких, здавалося б, уже не існує кордонів й політичних перепон для розвитку. Переклад – це шлях до діалогу і презентації, без нього розмова зі світом і власне з Нобелівським комітетом не вдасться. І при постановці питання – що ж нам робити, щоб увійти в коло визнаних літератур – мабуть, найпершою відповіддю буде – творити і перекладати. Бо твір без перекладу мертвий для світу.

То хто ж винен і що робити?

Найголовніша перешкода на шляху українців до "нобелівки" - відсутність літературної  "інфраструктури" в Україні. Виконувач обов'язків Українського інституту книги Ростислав Семків каже: держава нікому нічого не винна і спільнота має сама взятися за створення потужного літпроцесу.

"Для Нобелівської премії є достойні кандидати і в українській літературі, і в інших національних літературах… Ліна Костенко, Валерій Шевчук, Василь Герасим'юк могли б отримати її. Але ми маємо спитати себе: чи достатньо ми знаємо про нашу літературу? Чи в нас ці письменники взагалі відомі? Чи перекладені іншими мовами? Потенційно ж українці могли б потрапити до списку нобелівських лауреатів", - вважає літературознавець і додає, що суспільство саме повинне втілювати таку можливість.

До літературної "інфраструктури", наголошує Семків, входять не лише переклади, а й якісна критика, брак якої також відчувається.  А ще – читач.

"У нас слабке літературне середовище. Ми мало читаємо", - констатує він.

Водночас письменник Юрій Винничук вважає, що переклад – це ще не запорука успіху: "Для того, щоб хтось із українських письменників міг бодай претендувати на Нобеля, треба подолати дві перепони. Перша: претендент мусить бути перекладений на кілька десятків мов, як от Муракамі, Барнз, Оутс чи Пінчон. Але це ще не показник, бо Кінга, Коельйо чи Переса-Реверте переклали на ще більше мов, однак це попса, яка шансів не має".

Він також додає, що творчість претендента має розглядатися провідними літературознавцями Європи й Америки - не на рівні газетних статей, а на рівні наукових досліджень та монографій.

"Висування на Нобеля – це не забава, а копітка праця", - наголошує Винничук, зауважуючи, що країна нічого не робить для популяризації своїх митців.

Читайте також: Топ-5 нових та незвичайних перекладних книжок

Щодо українських класиків, на думку письменника, їм не вдалося отримати Нобеля з доволі об'єктивних причин: "Франко, якого висували на премію, зарано помер. Ми не знаємо, чи висували на премію Володимира Винниченка та Уласа Самчука, поки що це тільки легенди. Але, мабуть, українське лобі в Європі до війни було надто слабе.  У наш час ми тільки чуємо про те, що пробували висунути то Бориса Олійника, то Ліну Костенко, то Ігоря Калинця, але підтверджень цьому нема. Нобелівський комітет не розсекречує списки претендентів доки не мине 50 років", - зазначає він.

Письменник й перекладач Андрій Бондар взагалі зауважує, що про зацікавлення українською літературою в світі доцільно говорити лише з відносно недавнього часу:

"Наша українська дорога до "Нобеля" почалася нещодавно - тоді, коли почалася нова українська література, умовно кажучи від середини 80-х. До того жоден письменник не міг зацікавити західного читача, тому говорити взагалі про місце української літератури в світі можна тільки впродовж останніх 30 років".

Він переконаний, що ймовірні українські нобелівські лауреати "вже живі" і "вже пишуть". Однак наголошує, що отримання премії залежить від наявності перекладів англійською, що є на разі проблемою для вітчизняного літературного процесу.

Чим український письменник може таки зацікавити Нобелівський комітет?

Нобелівська премія – політична нагорода, зауважує Ростислав Семків: "Її можуть присудити з політичних мотивів, вона до цього не зводиться, але політика може зіграти роль". При цьому він згадує минулорічну переможницю - білоруску Світлану Алексієвич, яка, зокрема, відома своїм опозиційним ставленням до Олександра Лукашенка.

“Найголовніша перешкода на шляху українців до «нобелівки» - відсутність літературної «інфраструктури» в Україні.”

Політика може допомогти й Україні нарешті увійти до літературного пантеону.

"Наша війна є постійною підставою для зацікавлення, - говорить Андрій Бондар. - Навколо війни будується цілий український наратив – сучасної української історії. Ми асоціюємося з війною, з якоюсь подією, яка ламає звичний ритм життя. Цим ми цікаві".

І справді, ситуація в Україні, яка є доволі складною і трагічною для населення, вивела державу на перші шпальти газет, викликала зацікавлення у світової спільноти, а для багатьох - взагалі відкрила на карті таку країну.

Чого ми маємо чекати тепер для українського літпроцесу – передбачити важко. Однак вже зараз можна точно сказати, що до тем в українській літературі додалася ще одна – власна війна. Не далека й абстрактна, а та, що відбувається зараз: приносить біль і забирає рідних й домівки. І, можливо, з фронту прийдуть українські гемінґвеї та ремарки.

Як би там не склалося, але відповідальність за просування літератури лежить не лише на авторах. Кожного разу, коли виникатиме питання, чому досі ніхто з "наших" не здобув Нобелівської премії (або будь-якої іншої премії), треба запитати щонайперше себе – коли востаннє я гортав/ла українську книжку?

Приєднуйтесь також до групи ТСН.Блоги на facebook і стежте за оновленнями розділу!

Відправити другу Надрукувати Написати до редакції
Побачили помилку - контрол+ентер
Всього коментарів: 0
Вибір редакції