Вантаж-2016, або Кому в труні перевертатися. Рецензія

У "Цинкових хлопчиках" Алексієвич немає жодного її блюзнірства – вона лише нагадує, що без минулого немає майбутнього.

Нехай навіть у "Цинкових хлопчиках" Світлани Алексієвич, перевиданих харківським "Віватом", авторка не називає імена жінок – матерів, дружин і подруг радянських вояків, що загинули в Афганській війні – все одно навіть ця деталь поляризована смислом, а не "технічною" умовністю. Мовляв, оповідачки просили їх не називати. Просто звернення до "анонімної" історії усного зразка виправдано самим предметом оповіді – життям у тоталітарному суспільстві. Причому зазвичай двозначним, адже репресивній машині в СРСР іноді достатньо було знати, скажімо, кількість передплатників в Україні якої-небудь "Літературної України", щоб стверджувати про наявність там відповідного відсотку українського буржуазного націоналізму. Так само далеко не всі у Радянському Союзі хотіли чути таку правду. Авторку повісті засуджували за наклепи, цькували в пресі, всіляко витісняючи "травматичний" досвід зі свідомості пересічного обивателя.

Від самого початку ця війна мала "секретний" характер, тож іноді дивно читати, як матері в Алексієвич розповідають про листи своїх синів з Афганістану, оскільки ані писати, де саме перебувають, ані описувати армійський побут ті аж ніяк не мали права. Іноді бувало, що до самісінького кінця батьки не знали, де служать їхні діти – у крайньому випадку "десь у Середній Азії". Ба навіть довший час по тому, коли вже радянський контингент військ був виведений з Афганістану, всі вони залишалися героями, воїнами-інтернаціоналістами, які насправді болісно переживали "травматичний" досвід.

Утім, в "Цинкових хлопчиках" Світлани Алексієвич прозріння настало ще тоді, у 1988-му. "Серед засмаглого курортного натовпу, серед ящиків, кошиків із фруктами стрибають на милицях молоді солдати (хлопчаки), - згадується в повісті про демобілізацію радянських вояків з Афганістану. - На них ніхто не зважає, вже звикли. Вони сплять і їдять тут же, на долівці, на старих газетах і журналах, тижнями не можуть купити квитки до Саратова, Казані, Новосибірська, Києва… Де їх скалічили? Що вони там захищали? Нікому не цікаво". Невже так було, спитаєте? Навіть у "гуманному" суспільстві Радянського Союзу?

Читайте також: Чиє обличчя у війни? Рецензія

Іноді бувало навіть гірше, як дізнаємося з повісті, тому що - підступніше з точки зору моральності. Ті самі матері, які нещодавно вклякали перед цинковими трунами своїх синів, виступали у школах, закликаючи інших хлопчаків "виконати свій обов'язок перед Батьківщиною". Так їх виховала ця сама Батьківщина, де люди жили в радянській реальності, що мало нагадувала існуючу дійсність. У військових нарисах того часу запевняли, що "обмежений контингент" радянських військ "допомагає братньому народові будувати мости, дороги, школи, розвозити добрива й борошно по кишлаках, а радянські лікарі приймають пологи в афганських жінок", натомість у житті було інакше. "- Спочатку стріляєш, а потім з'ясовуєш, хто це - жінка чи дитина?" - дізнаємося ми про реалії війни із записника радянського "воїна-інтернаціоналіста". Утім, перевертатися в труні через таку "двозначність" в описі війни доводиться іншим, і це аж ніяк не блюзнірство з боку авторки, а всього лише нагадування про те, що без минулого не існує майбутнього.

Світлана Алексієвич. Цинкові хлопчики. – Х.: Віват, 2016. – 368 с.

Відправити другу Надрукувати Написати до редакції
Побачили помилку - контрол+ентер
Всього коментарів: 0
Вибір редакції