Кинь йому щось. Рецензія

Або про дитячі сповіді і "невимушене" покоління.

Передмову до книжки Марка Лівіна "Бабине літо" написала відома дитяча письменниця, післямову – колишня зірка підліткової літератури. І перша, і другий, безперечно, вже стали "дорослими" авторами, але у своїх "роз'яснювальних" текстах обоє намагаються ще раз згадати, як воно буває, коли аудиторія – насамперед твої рідні, друзі, знайомі. Як із цим жити далі, якщо мова про дитячу сповідь? "Саме таких відповідей - не глобальних, а дуже ситуативних - ми часто потребуємо", - зауважує Катерина Бабкіна, котрих, додає Любко Дереш, "у наших батьків просто не знайшлося".

Так от, щодо відповідей. Можливо, вищезгаданий автор післямови правий, і автор "Бабиного літа" належить до якогось нового "невимушеного" покоління, яке "практично не розуміє почуття провини, котрим жило покоління їхніх батьків", але донедавна з малечею в літературі було не краще. Героя цієї книжки звуть Ждан, "мама з татом не ладнали одне з одним", тож малого вирядили до баби з дідом, і ось він опинився сам-на-сам із собою у старезному як світ Едемі. Тобто в садку, з якого у всіх нас усе починалося в цьому житті. "Ладу моїм думкам додав садок, який розростався за будинком яблунями-грушами, щавлем, горохом, квасолею, малиною, полуницями, аґрусом і ще різною садовиною-городиною, - визнає герой. - Я це зрозумів, щойно його побачив. Ви навіть уявити собі не можете, чим він був для мене в перші кілька днів життя на Зеленій!"

У принципі, уявити можна спробувати. Будь-яке покоління дітей обов'язково має це зробити, і варто зауважити, що воно це зазвичай робить. Хіба що з невеличкими "топографічними" відмінностями. Наприклад, героя "Бабиного літа" засилають від гріха подалі до Івано-Франківська, а малого з "Божества" Дениса Яцутка – до Полтави. Там, до речі, у нього мешкає така сама бабуся, і сам він не обов'язково належить до якогось там "невимушеного" покоління, просто в дитинстві всі ми янголи, і тільки дорослі нам дуже швидко підрізають крила. Наприклад, бабусі.

І нехай у "Бабиному літі" ця сама бабуся як зразок прогресивного людства дивиться телевізійні вікторини і розуміється на футболі, а в згаданому "Божестві" вона нагадує древню істоту, яка жила за прадавніх часів, коли ще космонавтів на світі не було, не те що "Рабині Ізаури" чи "Голосу країни", але їхня суть незмінна. Правильно, вони дають відповіді на питання. І ті, що як у Марка Лівіна вишивають "одиничку" на онуковій футболці, і ті, що як у Дениса Яцутка не роблять взагалі нічого. Немов скіфські баби в степу, які теж можуть чудово доглядати сучасних "невимушених" дітей, оскільки ті вкрай самостійні й не потребують нагляду.

Читайте також: Вантаж-2016, або Кому в труні перевертатися. Рецензія

Але ж світ їх потребує! І ось тут заковика з прозою хоч би й автора "Бабиного літа". Можливо, його герой, справді, більш легкокрилий, ніж його одноліток півтора покоління тому, утім, він захоплений власним виростанням, яке всі довкола дбайливо синкопують (увагою, неувагою, участю, не-участю), натомість його попередники ще й озиралися на довколишній світ. Сад, кажете? "Жуками жуткими набит и осами усат", як у Кальпіді? Ну-ну.

Крім того, бабуся в "божества", якого всі ми з себе завжди ліпимо, тільки не завжди це визнаємо, "совсем не боялась крокодила", який жив у садку. І взагалі щодо неї простіше пояснити на мигах суть дитячого світу. Оскільки зі свіжого "Бабиного літа" рясно цитувати, мабуть, не дуже дозволено, то нагадаємо з давніших "божественних" джерел. Все одно всі вони про те саме, "невимушене". Отже, стара дивилася на того примарного крокодила, що наче вимандрував із казки про Пітера Пена, "как-то свысока, и я даже иногда думаю, что она совсем его не видела. "Та кынь йому шось…" - говорила она с таким ровным и благостным безразличием на лице, глядя не совсем туда, где был крокодил, что я начинал думать, что она только видимо присутствует в моём мире, а на самом деле всё ещё живёт там - где есть Бог и космонавты, которых здесь показывают только по телевизору. Что я мог ему бросить, если ему нужен был я?"

Отже, всім страховиськам цього світу – незалежно від поколіннєвого окрасу і мовної приналежності бабусь – потрібні лише маленькі діти. Поки ті виростають з книжки у книжку, великий і страшний крокодил мовчки повзе - чи то у бабині літа нашої літератури, а чи в божественні сади соціальних мереж. І лише цокотіння проковтнутого годинника з черева чудовиська, як у згаданій казці про Пітера Пена, нагадує, якому саме поколінню слід "невимушено" боятися його критичних пазурів.

Марк Лівін. Бабине літо. – Х.: Віват, 2016. – 144 с.

Приєднуйтесь також до групи ТСН.Блоги на facebook і стежте за оновленнями розділу!

Відправити другу Надрукувати Написати до редакції
Побачили помилку - контрол+ентер
Всього коментарів: 0
Вибір редакції