Постріл на сходах української літератури. Рецензія

© ТСН.ua
Втрачені сторінки вітчизняної масової літератури нарешті повертаються – на черзі детективи.

Більш за все в українській історії мене завжди вабили 20-і й 30-і роки, яких звикли позначати штампом "буремні". І справді важко підібрати більш влучне означення, зважаючи на те, як швидко змінювалася влада, наскільки різні ідеології вона мала, як швидко комунізм від українізації і НЕПу скотився до тоталітаризму. І наскільки різною була творчість. Не хотілося б називати це відродженням. Скоріше, це була просто молодість з її бажанням пробувати все, влізати скрізь, загострювати кути й маніфестувати себе: голосно і з вірою в своє безсмертя.

Звісно, всі ми знаємо, що замість безсмертя ця бурхливість отримала фізичний кінець, цілком штучно влаштований Сталіним. Наша молодість була законсервована (я сподіваюся, вона все ж не вмерла), і на довгий час ми були позбавлені нормального розвитку, в тому числі і в поп-культурі. Оскільки традиційно в українській історії звикли робити акцент більше на трагедії, на серйозній літературі, часом реципієнт був позбавлений цілісного уявлення про епоху. Але ж треба розуміти, що люди тоді теж вміли (і хотіли) розважатися, а цензура на той момент була ще не настільки агресивною, щоб зробити несерйозні жанри фактично забороненими через їхню непридатність для пропаганди.

Тому, думаю, для багатьох українців стане відкриттям, що в нашій літературі також був справжній детектив. І, дякуючи "Темпорі", тепер маємо антологію детективної прози 20-30-х років - "Постріл на сходах". Зважаючи на обіцянки видавництва в серії "Наші 20-і" випустити ще фантастику й любовні романи (зокрема), нас чекає попереду чимало цікавого.

Ну, але поки що про детективи.

У книжці представлені чотири автори: Дмитро Бузько, Гео Шкурупій, Юрій Смолич та Юрій Шовкопляс. В останнього аж ціла серія розслідувань, які проводить лікар Піддубний - метикуватий чоловік, який зауважує більше деталей й тонкощів, ніж правоохоронці. І саме він часто стає рятівником хибно підозрюваних, а своїм поглядом збоку виводить на чисту воду справжніх злочинців, тішачи читача викривальними роздумами.

Не можу назвати себе прихильником детективів назагал, тож мене передусім цікавив у цих оповіданнях антураж і маркери епохи: не оминеш при читанні радянську пропаганду, вклинення класової боротьби, "англійців-імперіалістів", які загнобили індійців, часом натрапляєш зненацька на палкі промови щодо комуністичних ідеалів. В більшості випадків воно дуже штучно врізається в текст і, як на мене, і у цих репліках простежується завчена схематичність: бачте, навіть у такому цілком розважальному жанрі Big brother не полишає нас і, здається, пильнує ще з більшою прискіпливістю. Водночас у того ж Шовкопляса можна вичитати Харків, що починає розвиватися: про проблеми з електрифікацією вулиць, про зведення "хмарочосів". Як люди відпочивали за містом і яким чином відбувалися поїздки в потягах. Словом, те, що дає змогу по-справжньому відчути той далекий час, відгороджений від нас масивом пропаганди.

Читайте також: Топ-5 книжок минулого року, які ви просто мусите прочитати

Щодо власне персонажів. В цій антології мене найбільше вразив не Піддубний, якого вже встигли охрестити українським Шерлоком Холмсом, а персонажі Смолича. Зізнаюся, що досі він для мене був лише письменником, на честь якого названа кінцева зупинка 12-го тролейбуса в Києві. Але з першого представленого в антології його оповідання "Мова мовчання" - зрозуміла, що тут може назріти моя нова літературна любов. Справді. Бо він порушує таку неординарну проблему і під таким кутом... Про що саме, я зараз більше нічого не писатиму, оскільки вам не буде цікаво читати цей текст, а я дуже хочу, щоб ви його прочитали. Взагалі розповідати про детективи небезпечна справа: є величезний ризик розбовкати всі авторські секрети.

Більше за все мені сподобалося його таємниче "Господарство доктора Гальванеску". По-перше, місцем дії він обирає Молдову, про яку теж принагідно по тексту можна дещо цікаве дізнатися, тому що Смолич робить її доволі колоритним тлом, не схематичним. По-друге, тут є в усій красі отой самий "саспенс". Я жодною мірою не порівнюю Смолича зі Стівеном Кінгом, як дехто міг подумати, але справді: не могла відірватися, поки не дочитала до кінця, і часом від страху мене навіть хапали дрижаки.

Проте не буду кривити душею і переконувати, що нібито маємо і в українській літературі зразки першокласного детективу. Тим паче - проводити аналогії з письменниками-класиками цього жанру. Думаю, в редакторів й упорядників також не було такої мети - доводити комусь, що в нас тут, виявляється, є запилені шедеври.

Попри все, вважаю цю антологію дуже важливою. Чому? Бо епоха, представлена в ній, здається мені вирваною з нашого життя. Якоюсь недосказаною в підручниках, недочитаною і незрозумілою. Вона доволі фрагментарно представлена в культурі і в свідомості, хоча у часовому проміжку вона не так вже й далека від нас. Звісно, до такої її не-присутності приклався "совок" з його жагою до винищення всього нормального й людського. Тому дуже потрібно нам її повертати - у всіх її формах, не лише із розстрілами та переслідуваннями. Для відчуття атмосфери потрібно чути не тільки патетичні сонати, а й вміти розважити себе оперетками.

Приєднуйтесь також до групи ТСН.Блоги на facebook і стежте за оновленнями розділу!

Відправити другу Надрукувати Написати до редакції
Побачили помилку - контрол+ентер
Всього коментарів: 0
Вибір редакції