Повість Йогансена – чи не перша спроба вивести українську прозу 1920-х років за дужки "революційної" і "пролетарської".
Сучасна історія виходу друком відомої повісті Майка Йогансена доволі довга, але щаслива. Звісно, попри її замовчування протягом радянських десятиліть, що минули після першої публікації "Подорожі ученого доктора Леонардо і його майбутньої коханки прекрасної Альчести у Слобожанську Швейцарію" у 1920-х роках. За "незалежного" часу її опублікував харківський журнал "Прапор-Березіль" (1992), у двотисячних вона вийшла в "Смолоскипі", а вже нещодавно, нарешті, набула повновагого вигляду, будучи успішно впорядкована мистецтвознавцем Дмитром Горбачовим і видана у львівському "Наутілусі".
Слід додати, що фаховість впорядкування нині вже хрестоматійного твору контрастує з удаваним дилетантизмом її автора. Так-так, майстер художнього слова Йогансен поводиться з предметом своєї уваги – аж ніяк не героєм повісті чи його коханкою – дуже обережно, ніби намацуючи майбутню тематику своєї творчості. Тієї, де саме "предмет", а не ефемерна "думка" чи "мрія" може викликати до життя які-небудь "Бруски" Федора Панфьорова. Що підпадає, погодьмося, під ознаку "прекрасний дилетант". Ні, на літературі, мовах і спорті Майк Йогансен розумівся добре, натомість не лише він один відмежовував себе від не менш "прекрасного" Пролетаріату. Боготворив, можна сказати, запобігав і улещував – нехай навіть жартома, хоча, хтозна. "І коли я пишу, я пам'ятаю, що мій Майстер, мій Товариш хоче, щоб я робив добрі Речі у своїм реместві, - завершував він свою привітальну тираду. - Я сподіваюсь, що в своїм невеликім реместві я зроблюся такимо ж Майстром, як мій товариш-пролетаріят".
При цьому, зауважмо, у новітньому виданні повісті Йогансена тут-таки, побіля згаданого "пролетарського" пасажу, вигулькує відповідна картинка, що ілюструє дійство – "Праця пилярів" О. Богомазова 1929 року. На ній - так само боготворіння робітника, витворення з нього диригента і ватажка "космічної", "світової симфонії праці. Утім, це не допомогло, як знати, і надалі у комунгоспі стосунків "інтелігенція" була всього лише "прошарком" між провідними силами радянського суспільства – пролетаріату і селянства - і навіть вигадане нею іменнячко "пролетар розумової праці" було благеньким прикриттям у подальших чистках "попутників" епохи Розстріляного Відродження 1930-х років.
Щодо цікавої вигадки славетного мистецтвознавця Дмитра Горбачова, який чесно дарує свої книжки авторові сих рядків із написом "генералові авангарду від скромного рядового", можна зазначити наступне. Згідно з цією вигадкою, текст повісті Йогансена ілюструється 150-ма творами його сучасників, причому більшість з них, як-от, наприклад, та сама Зінаїда Екстер, засновниця українського кубофутуризму, чиїми роботами оздоблені зокрема "водяні" пасажі твору, завжди належала до "російського авангарду", хоч мешкала на вулиці Конторській у Харкові.
Таким чином, цей проект – зусиллям упорядника Дмитра Горбачова і видавця Олександра Завадка (Л.: Наутілус) – витворився на чудову "симультанну" книжку, якою була, скажімо, спільна поема-колаж французького поета-авангардиста Блеза Сандрара і одеської малярки Соні Делоне "Проза про транссибірський еспрес і маленьку Жанну Францзьку" (1913).
Загалом ця повість Йогансена – чи не перша спроба вивести українську радянську прозу 1920-х років за дужки "революційної" і "пролетарської", оскільки налички "радянська" вона вже спекатися не могла. Бо "радянське", зокрема для автора цієї буколічної, рахманної, тобто суто "слобідської", чи пак "орнаментальної" прози, означало все, чого позбутися на той час він аж ніяк не міг. Високе звання "радянського письменника" (а не пролетаря чи селянина), сталий заробіток, закордонні відрядження, елітарне житло у новобудові для літераторів – ось що це, згадаймо, означало. Заради цього варто було замислитися над ідеологічними рамками жанру, бо відокремлюватися і виводити за дужки будь-що не-пролетарське у той час було вельми небезпечно – всі футуристи з авангардистами у кращому випадку закінчили свою кар'єру в "Комункульті" чи "Пролітфронті" з ВУСППом, якими замінили строкате розмаїття літературних угруповань 1920-х років, і які дружніми лавами влилися у Спілку письменників.
І тому якщо на початку своїх "прозових" мандрів Йогансен додав до своєї повісті, виданої 1928 року в "Літературному ярмарку", не менш екзотичні "Неймовірні авантури дона Хозе Перейри у Херсонськім степу", яка вийшла у тому самому альманасі, то вже до окремої книжки, що з'явилася друком у 1932 році, він "експериментально" долучив відверто пролетарські "Оповідання слюсаря Шарабана". Які, згадаймо, завершувалися зовсім не символічними, а цілком пророчими рядками про майбутню Загірню Комуну, яку будували як власну Голгофу письменники-трударі 1920-30-х років: "Слюсар Шарабан пихкав люлькою, і крізь блакитні сувої диму вже вирізьблялись перед ним неймовірні контури Слобожанської Швайцарії".
Авангард Йогансена (На основі книги Майка Йогансена "Подорож ученого доктора Леонардо і його майбутньої коханки прекрасної Альчести у Слобожанську Швайцарію") / Упорядник Д. Горбачов. – Львів: Видавничий дім "Наутілус".
Приєднуйтесь також до групи ТСН.Блоги на facebook і стежте за оновленнями розділу!