Від великого до смішного

© УНІАН
Цьогорічна премія – феноменальна. Її не отримає жоден письменник. 

Іноді важко мені второпати дії нашої влади. Ось відбувається семимильними кроками декомунізація, валять пам'ятники, перейменовують вулиці. А чомусь до живих людей черга не доходить.

Трохи менше року тому нарешті було звільнено з посади Голови Державної архівної служби України комуністку Ольгу Гінзбург. Людину, яка не мала історичної освіти, працювала раніше техніком-конструктором, секретарем парткому, була депутатом. За період своєї діяльності вона лише завдавала шкоду, нищачи архівну науку, витискаючи фахівців, а на їхнє місце набираючи неуків-земляків із Сумщини.

Здавалося б, після цього можна було продовжити вичищати наші авгієві конюшні від людей, які заскорубли у своїх компартійних ідеалах. Однак цього не сталося. І досі Шевченківським комітетом з призначення премій керує Борис Олійник, вірний ленінець, який із ностальгією згадує СРСР. Більше того, радо дає інтерв'ю російські пресі, де нарікає на теперішню владу. І, звісна ж річ, протестує проти декомунізації: "Чего стоит одно стремление заменить названия украинских городов, улиц и площадей! Убрать из повседневного обихода напоминания гражданам Украины о славном прошлом страны, о подлинных героях. А взамен подсунуть имена весьма сомнительных и жестоких деятелей".

Тобто Ленін, Косіор чи Постишев жорстокими не були, знищивши мільйони людей?

Про російську агресію наш комуніст говорить словами, які інакше, як словами кремлівського агента, не назвеш. Він щиро закликає українську владу "немедленно прекратить всякие военные действия. Развести войска, запрятать поглубже гонор и амбиции. И договариваться, договариваться и договариваться".

Читайте також: Топ-5 книжок минулого року, які ви просто мусите прочитати

Вісімдесятилітньому компартійному динозаврові вже важко акліматизуватися в новому для нього середовищі, але й досі він продовжує правити бал. Час від часу підсовуючи нам неабиякі несподіванки у виборі чергових лауреатів Шевченківської премії.

Цього року премія, як уже стало традицією, була коронована свіжим скандалом. Тут печерні націоналісти сплелися в любовному пориві з печерними комуністами й виступили єдиним фронтом проти Григорія Грабовича. Дуже сумнівно, що вони читали його твори, бо інакше не підписувалися б під тими дурницями, які "прикрашали" їхнього колективного листа.

Але чи читали ці люди Левка Лук'яненка, якого так інтенсивно пхали в лауреати?

Цьогорічна премія – феноменальна. Її не отримає жоден письменник. Зате отримає публіцист Лук'яненко, який видав – важко навіть повірити – 13 томів своїх безсмертних творів. У книгарнях їх марно шукати, як і марно шукати ті 30 томів Леся Танюка, які вже вийшли із запланованого 60-томника.

Чи помітив читач одну особливу річ. Багатотомники в нас видають лише письменники, які побували в народних депутатах? Так зібрання творів видали Дмитро Павличко, Володимир Яворівський, Іван Драч, Лесь Танюк… Але не мають зібрань творів ані Ліна Костенко, ані Валерій Шевчук.

Та повернемося до творчості Левка Лук'яненка. Велике бажання не дати премії Григорію Грабовичу навіть переважило щиру ненависть комуніста до націоналіста. І це, дійсно, феноменальне явище.

Але біда в іншому. Лук'яненко, як автор, по зав'язку напханий різноманітними безглуздями. У його писаннях нісенітниць стільки, що з ним тільки невтомний міфотворець Бебик (теж кандидат у лауреати) і може позмагатися.

А єднає їх багато. Це й "багатюща" культура Трипілля, перед якою меркнуть усі єгипетські піраміди й безрукі Венери, це й держава скіфів, як приклад державності України. Там і Велесова книга, і РУНВіра, і "Мага Віра". І всі фейки, які ви тільки знаєте з нашої історії – там таки. Зокрема, й сфальшований німцями указ Берії і Сталіна про виселення усіх українців на Сибір, і про те, що було нас 81 мільйон у 1931 році.

При цьому автор посилається не на фахових істориків, а на істориків-любителів, яких розвелося в нас, як хрущів: Канигін, Шилов, Паїк і – як же без нього! – Лев Силенко, автор "Мага Віри".

Читайте також: Про хитру хохляцьку морду

Заразом надибуємо в Лук'яненка й на те, що я називаю печерним націоналізмом, який плавно переходить в антисемітизм із промовистим твердженням, що "євреї – вічні вороги християнства". А звідси недалеко вже й до твердження про те, що євреї нищать Україну. І загалом чимало про єврейську загрозу. Тому й не дивно, коли звучить славословіє на адресу МАУП, яка, власне, і спеціалізується на ширенні міфів, і навіть пересторога на адресу євреїв: "Невже гадають, що терпіння у людей безмежне? А даремно!". Начувайтеся, мовляв,

Усі ці перли не конче шукати в 13-титомнику, досить проглянути книжку "Де ти, доле України?", сторінки 148, 167, 190 і т. д. А також – "Національна ідея і національна воля".

Цікаво, коли Лук'яненко був послом у Канаді, він теж там про євреїв просторікував? Чи чемно зазирав в очі?

Так звана публіцистика Лук'яненка – це набір компіляцій із різних джерел тенденційно припасованих, із безліччю повторів. Автентичними є хіба лише його спогади. Правда, й вони не завжди правдиві. Але то вже на совісті автора.

Шевченківська премія в черговий раз промовисто засвідчила динамічний рівень свого затяжного маразму. Вийшло так, що журі премії надало перевагу слабенькому публіцистові перед незручним літературознавцем. Та це й не дивно. Адже саме Григорій Грабович і розвіював усі ті міфи, які наплодили наші псевдоісторики, але яких ніяк не може позбутися Лук'яненко. 

Приєднуйтесь також до групи ТСН.Блоги на facebook і стежте за оновленнями розділу!

Відправити другу Надрукувати Написати до редакції
Побачили помилку - контрол+ентер
Останні Перші Популярні Всього коментарів: 1
Вибір редакції