Яку ще гидоту підкине нам доля?

Ця книга – титанічний проект, де зібрані гіркі розповіді не лише колишніх бранців сталінського режиму, а й їхніх конвоїрів.

У цій книзі – гіркі розповіді не лише колишніх бранців сталінського режиму, які сиділи за 58-ю статтею ("Антирадянська агітація"), але також їхніх конвоїрів, слідчих, табірних медиків, фельдшерів та іншого "обслуговуючого персоналу". Багатьом з них за вісімдесят, декому близько ста, але пам'ять не зраджує жодному з них. А все тому, що про табори вони все життя мовчали, і навіть зараз, коли приходять до хати із розпитами, одразу тицяють папірець із реабілітацією. Щоби вкотре зняти з себе будь-яку відповідальність за часто-густо не скоєні гріхи та злочини – чи то у "троцькістському" центрі, а чи ще в якій контрреволюційній групі, бригаді "лікарів-отруювачів" чи просто баптистів та греко-католиків, які зазнавали утисків в СРСР.

Насамперед варто, мабуть, нагадати, навіщо був здійснений цей титанічний проект зусиллям лише двох авторів. Самі вони цього не пояснюють, але за них свідчить текст. Точніше, спогади учасників того пекельного процесу, який до всіх підручників увійшов під назвою "сталінських репресій". Ну, й ще підзаголовок до "цифрової" назви збірки - "Історії людей, які пережили те, чого ми найбільше боїмося". Чого бояться укладачі, живучи в Росії? Економічних санкцій Заходу? Зникнення голландського сиру з крамниці? Заборону мережаної білизни з кедами? Терору вони бояться, яким завжди славилася історія російського суспільства, і який вже сьогодні розгортається у тамтешніх краях.

Отже, зрозуміло, що більшість опитуваних у збірці колишніх в'язнів розповідають про те, що не було ані побуту, ані надії, а було життя. Точніше, виживання – за будь-яких умов, у будь-який час дня і ночі, на території будь-якого із всесоюзних таборів смерті. З-поміж яких Минлаг, Озерлаг, Берлаг, Печорлаг та інші місця ув'язнення на Колимі, в Караганді чи Магадані. Іноді, щоправда, траплялися послаблення режиму, але ненадовго. Так, наприклад, після розстрілу Берії з вишок зняли охоронців і конвоїрам заборонили ходити зоною при зброї.

Загалом як вікували за того часу? Жінки у цьому пеклі залишалися жінками, несучи "щось смачненьке" завідувачці культурно-виховної частини, яка малювала номери на бушлатах і халатах – щоб намалювала якнайкрасивіше. А ще шили ліфчики рибною кісткою, перекроївши мішок, кидали любовні цидулки через ключку в чоловічу зону і народжували або він конвоїрів, або від вільних поселенців, після чого дітей у них, протримавши три роки в дитбудинку, забирали на перевиховання. Чоловіки здебільшого доходили - до ручки, карцеру чи злизування залишків юшки зі столу.

Читайте також: Антимайдан у Третьому Рейху

Але траплялися й такі "політичні", що виживали, рвучи горло "кримінальному" сусідові за місце на нарах. Фельдшери змагалися, у кого на чергуванні ніхто не помре, що ж до конвоїрів, то деякі навіть сьогодні свідчать про те, що все було гаразд, і навіть компот на десерт давали. Їх, до речі, п'яних, на зоні іноді ховали від начальства самі зеки. Не знати, чи правда, але коли помер Сталін, багато хто і з того, і з цього боку табірного ранжиру відверто плакав.

Утім, за будь-якої погоди, географії чи зміни табірного начальства рятувала не лише жага до життя, яку в зоні сповідували лише інтелігенти, що начиталися, відповідно, Джека Лондона, але й ненависть до нього, радянського. Якось одна із дівчат написала з табору своїй матері, щоб та призначила годину, коли вони одночасно накладуть на себе руки. На що мама з волі відмовила дитину із суто "радянським", чи пак чорним гумором: "А тобі не цікаво побачити, яку ще гидоту підкине нам доля? Хоча б задля цікавості варто ще пожити".

Ганна Артем'єва, Олена Рачова. 58-ма. Невилучене. – Х.: Віват, 2016. - 336 с.

Відправити другу Надрукувати Написати до редакції
Побачили помилку - контрол+ентер
Всього коментарів: 0
Вибір редакції