А колись було…

© УНІАН
Людяність на війні, на жаль, уже в романтичному минулому. На зміну їй прийшло усвідомлення того, що людина людині – вовк.

Світ не стає добрішим. Світ стає навпаки злішим і значно безжаліснішим.

В минулому теж було чимало свідчень жорстокості, але й були зворушливі випадки прояву доброти й милосердя.

Війна на українському Сході, на жаль, неймовірно жорстока. Вбивства і тортури полонених, знущання над ними під час театралізованих "парадів", мордування населення прихильного Україні – це явища, яким жодного виправдання нема.

Але те саме відбувалося і на Балканах, коли Сербія намагалася втримати Боснію та Хорватію.

Останні прояви шляхетності стосовно ворога закінчилися разом із Першою світовою війною, коли відбувалося братання на фронтах, коли вояки перебігали одні до одних в окопи і святкували, наприклад, Різдво.

Винятком тоді була вже інша війна, Московсько-українська, як її називала тодішня преса УНР. Більшовики стосовно українців виявляли неймовірну жорстокість, влаштовуючи масові розстріли не тільки військових і полонених, але й цивільних громадян, про що можна прочитати у трагічних листах Володимира Короленка до Анатолія Луначарського, де описано звірства ЧК на Полтавщині.

Очевидно, що сьогоднішні нащадки російського агресора перейняли від нього усі його найгірші риси.

А однак була одна війна, яку можна ставити у приклад за рівнем шляхетності. Ця шляхетність проявилася у стосунках українців і поляків під час Листопадового Чину, коли у 1918 році українці спробували створити незалежну Західно-Українську Народню Республіку.

Читайте також: Просто жити

З висоти нашої точки зору це повстання було не тільки невдалим, погано підготованим, але й нерозумним. І, може, скажу парадоксальну річ – добре, що ми зазнали поразки. Бо тоді галичани уже не змогли б брати участь у війні з більшовиками та білогвардійцями, а мусили б тримати усі сили в Галичині, а, можливо, ще й встрягти у війну з Румунією за Буковину. Більшовики значно швидше б розгромили армію УНР, з нальоту захопили б ЗУНР і незабаром уже б витанцьовували "яблочко" у Варшаві. А цього не сталося лише тому, що вояки ЗУНР і УНР зуміли відтягнути значні сили росіян і сприяли таким чином їхньому розгрому під Варшавою у 1920 році.

Сама ж українсько-польська війна 1918-19-го років починалася навіть без кровопролиття. Зокрема, в Перемишлі українці, перейнявши владу, створили спільну українсько-польську комісію та загони міліції. Було також підписане перемир'я, після чого звільнено всіх полонених. Без жодних торгів, без якихось особливих умов, як це бачимо тепер.

Оскільки річка Сян розділила Перемишль на дві частини, польську й українську, а на українському боці зосталися австрійські військові склади, то харчі розподілялися порівну.

Не було жодних проблем для цивільного населення з появою кордону, як це ми бачимо на Донбасі. Усі бажаючі безперешкодно могли рухатися в обидва боки.

Найбільше маємо спогадів про толерантне ставлення до ворога під час бойових дій у Львові. Переживаючи, щоб під час бою не постраждали наукові й урядові установи та бібліотеки, українське й польське командування виділило вартових, які дружно охороняли ці заклади. Жодної ворожості вартові одне до одного не виявляли.

Письменник і учасник тих подій Мирослав Капій описав, як виглядав військовий штаб: "В одній із саль Гімназії, яка тут поміщалася, урядувала головна команда нашої львівської залоги. Коридорами снувалися цивільні й військові, входили й виходили із салі, де була команда, вешталися учні та якісь дами, то знову вояки зносили скриньки з муніцією та кріси й скидали їх в кутку на коридорі. Й тільки те було мені дивно, що ніхто не спиняє входу, а хто хотів, чи мав яке діло, чи ні, заходив туди, бо повно було там людей і глітно, як у крамниці "Торговлі" перед святами.

“Світ не стає добрішим. Світ стає навпаки злішим і значно безжаліснішим.”

Праворуч якийсь панок видавав перепустки на той бік двом, видно, польським дамам, бо польською пояснював їм, де стоять наші стійки і як виминути нашу засідку біля сойму..."

Тобто навіть не остерігалися шпигунів.

Польський письменник Юзеф Віттлін у книжці "Мій Львів" згадав "як під час братовбивчих польсько-українських боїв, які не тільки саме місто перетяли на дві ворожі частини, мій давній гімназійний колега, Зенон Русин, на той час український хорунжий, затримав воєнні дії перед Єзуїтським парком, аби я міг дістатися дому".

Так само припинялися бойові дії, коли школярі й гімназисти йшли на науку й вертали з неї. Ці години були відомі наперед, лунав сигнал – і все замовкало. Як на сучасні події – взагалі фантазійна річ.

Нікого не дивувало й припинення вогню для допомоги пораненим. А під час таких "тихих" годин, вояки випростовувалися, не ховалися, вільно собі курили й перегукувалися, а часто ще й разом фотографувалися.

Історик Олександр Кучабський описав кумедний випадок, коли під час боїв за залізничний вокзал почали кудись зникати як польські, так і українські вояки. З'ясувалося, що відлучалися вони не дуже далеко, а лише до вагонів з алкоголем. "Для наведення ладу до українського штабу завітав ротмістр Тадеуш Нітман. "Запрошено мене до якогось офіцера, – згадував він. – Прийняв мене гостинно – горілкою і ковбасою".

Відомі факти про те, як на вулиці Городоцькій у періоди між боями розпалювали вогнища та веселилися разом українці та поляки, виголошуючи спільні тости. А польський сержант Лех із кількома товаришами, прихопивши зі собою акордеон і горілку, навіть наважився прийти в гості до зайнятих українцями казарм. Там вони веселилися цілу ніч".

Подібні випадки, на жаль, уже в романтичному минулому. На зміну їм прийшло усвідомлення того, що людина людині – вовк.

Приєднуйтесь також до групи ТСН.Блоги на facebook і стежте за оновленнями розділу!

Відправити другу Надрукувати Написати до редакції
Побачили помилку - контрол+ентер
Всього коментарів: 0
Вибір редакції