Сірі сумні степи. Відсутні ознаки господарювання і любові людини до цієї землі.
На Майдані вже відсвяткували річницю, а їхня Революція Гідності досі триває. Студенти, яких розганяли рік тому, пакуються в автобус. 22 особи. Разом із водіями і знімальною групою ТСН. Їдемо на Донбас. Історики університету Шевченка. Більшість, як і я, уперше.
Світлі обличчя, розумні, творчі, сміливі... Доки чекаємо на тих, хто забув паспорти, дізнаюся: їхній викладач історії України, доцент, зараз - ТАМ. Двоє однокурсників – теж ТАМ. Третій – загинув… Стежить за усім із портрету на першу поверсі червоного корпусу.
Розмови про Майдан, який сплутав політикам-олігархам карти, про історію і, звісно ж, Тараса Шевченка - рок-оперу про нього вони везуть показати мешканцям і солдатам Соледара. Самі придумали.
Знайомимось: Імперія, Микола Костомаров, Микола Рєпнін, Іван Сошенко, Ганна Закревська з сім'єю, інші персонажі з життя Тараса…
П'ємо одну пляшку води на всіх. Тормозки теж спільні. Опівночі вітаємо Михайла з Днем народження. Не питала, може, 20 чи 21. Виглядає на 16. Геть захрип. Захворів. Він - Карл Брюллов.
Ніч. Дуже холодно. Надворі мінус 14. В старому ЛАЗі дме з усіх вікон і шпарин. Кучкуємося, як у холоднильнику.
Я у рукавицях, двох капюшонах, двох штанях і шкарпетках... Трушуся. Студенти починають шмаркати, бухикати. Фізичний стан множиться на моральний. Везуть на Схід. Найкращих спудеїв. Згадую кадри з "Поводиря", де потяг з кобзарями. Раптом усі читають мої думки і починають говорити про це кіно.
Відчуття моторошне. Хочеться розвернути автобус.
По руках ходить колода карт із назвою "побий #уйла". Грати ними не хотілося. Люстрували. Із 37 зображених на картах персонажів 5 пройшли у нову ВР.
Проїхали Мирне. Тепер ліворуч - Надєждіно.
"Якесь сумне у них Надєждіно", - сказав Пантелеймон Куліш.
Хороші думки ще не закінчилися. А от дорога вже. За Полтавщиною зникли заправки з туалетами. І з'явилися перші чоловіки в камуфляжах.
Сірі сумні степи. Відсутні ознаки господарювання і любові людини до цієї землі.
Можливо, тому вона нагадує про себе і вмивається кров'ю?
Ніч минула без сну. Світанок прийшов, як мара. На лисих і незораних полях сів туман. Відчуття голодомору, який не закінчувався.
"О 16 годині запалимо свічку і пом'янемо!", – наголосив хтось і всі зголосилися. Сьогодні - саме той день.
За селом із радянського минулого... Перше зелене поле озимини.
- Де ми?
- Скоро Ізюм... Гарна назва.
Сонце встає і в автобусі з'являється трішки тепла і світла. На асфальті поверхи роздовбин білою фарбою хтось вивів "Слава Україні!" Старався. Кожну літеру обвів червоним. По-польськи вийшло.
Вказівник "Донецька область". Ми минули його на швидкості. Але зупинилися і, взявши прапори, бігли метрів 300 назад. Монумент боротьбі, на якому стільки написів із трьох літер, що читати можна годинами.
- Слава Україні! - Героям Слава! .... Захриплі і сопливі ми перекрикували шум автотраси.
Ось і перша пробка і перший блокпост. Скоро Слов'янськ.
Військові заходять в автобус, вітаються. Перевіряють паспорти і прописку. Зі студентами веселішають.
- А я вас знаю! - звертається до мене. - Моя жінка вас любить!
Довелося давати автограф колишньому вінницькому даішнику Василеві.
На наступному блокпості до автобуса зайшов худенький і низенький солдат. Автомат - удвічі за нього менший. Змерз, дрижить. Мовчки пройшовся салоном назад і вперед. Кілька разів зачепився зброєю за крісла. І, коли вчергове мав цей трабл, вилаявся:
- Бл*ха-муха… Кому подарить автомат? – питає. Усі засміялися і він теж.
Міст через річку Казенний Торець підірвано. Стара дорога веде у прірву. Нова - ґрунтова - різко вниз. Як американські гірки. Внизу вояки роблять нову переправу, але поки що вона для легковиків. Нас завернули. Американськими гірками назад - вгору.
Наступні блокпости. Зрозуміла, що лише завдяки їм - воякам зі всієї України - я не почуваюся на Донбасі, як на чужині.
Вони просили автографи на клаптиках паперу. Упізнавали в мені щось рідне. Я гризла себе, що не напекла пирогів із сиром. Відчуття люблячого дому на холодній донецькій трасі - найпотрібніше!
Ті, кому скоро співати рок-оперу про Кобзаря, один за одним припиняли нормально дихати і ковтати. Застуда брала за горло. Голос зникав. Лікарську пшикалку мав із собою Куліш. Показував Імперії, як користуватися. На процедуру прийшов Карл Брюллов. Кривиться. Широко відкриває рота і підставляє до пекучого розчину.
Минала 16-та година їзди. За вікном - довгі свіжі цвинтарі з маленькими дерев'яними хрестиками без табличок. Покинуті будинки. У більшості - знесло дах. Убогістю це назвати важко. Хоча про Бога думок багато.
Перші оселі, де хтось живе. Вулиця Леніна. Людей майже немає. Стара бабця з двома палицями провела нас хижим поглядом чужака. Два парубки у спортивках тверезіли на морозі.
Ми почепили прапор України замість штор. Прочитали напам'ять "Репортаж" Полежаки. "Господін Кисельов, а в Киеве страааашно…" Щоб не було страшно тут.
Соледар. Зустрічають дві бродячі собаки. Порівняно з тим, що було до, тут гарно. Терикони, мов білі вулкани. Сонячні переливи. Асфальтовані доріжки, затишні оселі, паркові алейки. У центрі - магазинчики "Все по 3 грн", кафе "Каприз".
Попри написи російською і всюдисущі серп і молот, свіжопофарбовані у синьо-жовті кольори вежі шахт і водонапірні нагадують - це Україна!
На обід у соледарівську їдальню ДП "Артемсіль" ми запізнилися через довгу дорогу.
Кухарки невдоволені. Ігнорують і "добрий день" і "дякую". Очей не підіймають. Мовчки ляпають кашею об тарілку і аж жбурляють її по підносу. Студенти перешіптуються: "А нам ще ж тут виступати! "
Із кухні доноситься невдоволене тихе: "Циркачі пріехалі" і гучне озлоблене: "Закривайтє двєрі, нє май месяц!"
За сусіднім столом українською кашею з печінкою обідають… російські військові.
- Смачного! – підсідаю до них. Дивляться. Жують. – Спасібо.
Якби не шеврони з триколорами та двоголовим, думала б що наші.
Із іншого столу підказує вже свій – із позначкою "укроп" на плечі: – Кажіть до них російською. Вони не розуміють.
Запитую, що тут роблять, окрім як їдять.
- Нє вєлєно отвєчать – кажуть. - Спрашивайте командіра.
Командир саме підсів із гарячим супом.
"Чудеса!" - думаю я. Повна їдальня озброєних українців годує чотирьох безневинних російських солдат. Які так їдять, що не в змозі говорити. Командир благально: - У вас же тоже єсть закон о частной жізні. Я не хочу, что б мєня паказивалі па телевізору. Паймітє.
Розгубилася їй-Богу. Підсіла на сусіднє з автоматом Калашнікова крісло. Сашко з Києва вже допивав компот.
- Що ви тут робите?
- Тут відпочиваємо. Працюємо ми у Дебальцевому.
- Що це за росіяни?
- Військові, ви ж бачите.
- А що тут роблять? Ви з ними контактуєте?
- В робочому порядку контактуємо. У рамках Мінського меморандуму.
- Виглядає так, наче дружите…?
- Можна і так сказать. Братні слов'янські народи. Вони свою місію виконують, ми – свою. Вони тут без зброї перебувають. Ми їх більше охороняємо!
З кожного по слові - бійці мене запевнили, що ці росіяни теж на боці України, теж хочуть додому якнайшвидше і чекають кончини "таваріща птнпнх".
Я знову підсіла до російського столу на українському обіді. Без камери. Цікаво до не можу... Та цієї миті до їдальні зайшов український командир і попросив до чоловіків із допитами не лізти. Мовляв, тут багато іноземців, в тому числі і місія ОБСЄ. Всі в курсі.
- То чому ж тоді війна іде? Між ким? – я не розумію, хто вбиває цвіт української нації, якщо за 30 км від фронту усі - друзі.
- Ви з Києва – там і запитуйте. Або в Москві.
У "Солянику" - так називається клуб – холодно. Тхне хлором з аміаком. Останнім часом будівля працює як туалет. Останній концерт тут був до Дня Незалежності – 22 серпня.
Дві жіночки – завклубом і ще одна з нею, у халаті і червоних кросівках, - бідкаються: "Нє понятно. Вродє би ми хотелі бить самі - как говорицца ДНР. Нам тут ходілі, говорілі, что так будєт хорошо. Тєпєрь всьо відім, нє хотім. І в Росію нє хотім, і в Украіну нє хотім.. Нє понятно... "
До розмови доєднався чоловік. Жаліється на українців: – Оні у нас вон лєс под шумок крадут. Всьо вирубуют і увозят.
- Звідки така впевненість? - цікавлюся - Ну оні же здесь всьо контролируют.
А от у тому, хто вбиває, сумнівається. - Кто его знаєт?...
Словом, Донбас повниться загадками.
Ночувати студентів направили в готель із однією вбиральнею на всіх. Мене забрали на хату. Господиня відбудувала великий маєток за часи, коли німці робили тут бізнес на солі. Вони у неї зупинялися. Є всі умови у стилі "дешево-под-дорого". Стрази на комоді, шкіряні крісла, барні стільці, примітивні картини і штучні квіти.
Жіночка дала ключі, сказала, де тепло, де холодно і пошвидше намагалася втекти.
- Як вас хоч звати, цікавлюся? - Фьодоровна. - А ім'я? - Зачєм вам? Фьодоровна прощє.
Більше цього дня я її не бачила. Пригощати на кухню не кликала. Як справи, не цікавилася.
Перед від'їздом попросила автограф за умови, що на папері буде написано 1+1.
- Похвастаться внучкє в школє, - каже.
У мене не було візитівки. Я запропонувала надіслати поштою книгу журналістів ТСН про Євромайдан із підписом. Але Фьодоровна категорично відмовилась давати свою адресу.
На вулицях цього маленького містечка не вітаються, у магазинах не дякують. Очі ховають. Здається, вони навіть не знають, що десь в Україні на "апчхи" кажуть "будьте здорові". Чхати я від того менше не стала. А студенти продовжували шокувати місцевих дзвінким "добрий день" при кожній зустрічі!
- Здрастє - час до часу з'являлася подивована відповідь.
Хоча є винятки. Їх можна зустріти хіба на опері про Шевченка. Різних поколінь - від малого до старого. Плачуть. Ідуть обійнятися. Жаліються: не можуть цю донбаську машину агресії зупинити. Люблять Україну. Від новин не відходять.
До автобуса прибігли двоє дівчаток. Скачуть. Зазирають у кожну сумку. Познайомилися. Першачки Настя і Саша. Українською все розуміють. Теревенили, доки не прибіг старший хлопчик і не наказав малим:
- Бей их палкой! А то я вам ногі попєрєбіваю!
- Що ти таке кажеш, хлопчику? - звертаюся до нього. Артем, так він представився, опустив голову і не продовжував. Вголос повільно прочитав на автобусі напис українською: "Київський національний університет імені Тараса Шевченка"
- Ти знаєш хто такий Тарас Шевченко? - мовчить, думає.
- Сказочнік такой! - відповідає вже впевнено.
- Скільки тобі років?
- 13.
От тобі і 13-ий минало. Зате він старший і на вулиці дівчаткам за авторитет. Із ним цікаво гратися.
Дзвонить мама з Черкащини (Шевченкові краї, до речі). Не кажу, де я. Хвилюватимуться марно. Дивлюсь, як кругом автобуса ганяють у квача діти. Що донецькі, що черкаські - однакові…
Мама каже, погасила свічку, лягає вже.
- Нема світла дома?
- Та ні. Сьогодні День пам'яті жертв Голодомору.
І тут я зрозімула, що всі ми, журналіст і історики, геть про це забули. Тут, на Донбасі, немає такої молитви.
Вийшла з магазину. Купила на сніданок - черкаський йогурт, полтавський зефір, заморський банан. У продажу була навіть "стружка осьмінога". Асортимент випивки у продуктовому значно більший за продуктовий. Доки дійдеш до хліба, ціла армія пляшок із алкогольним вмістом різних кольорів і цін заманюють хильнути вже з порога. Приводів у цих краях за цих умов шукати не доводиться.
Господині знову не бачила. Чую, що є сім'я вдома, але вони від мене замкнені – в усіх значеннях цього слова. Удома немає ні преси українською, ні журналів, ні книжок, ні музики…
"Я тєбя нє отдам... нікогда нікому" - співає радіо з кухні.
"Пливе кача, - я мугикаю.. - Сам не знаю де загину…"
Далі я знімала сюжет. Шкода, що його хронометраж не дозволяє залишити весь вірш Шевченка. І мертвим, і живим, і ненародженим... Глядачі плакали. Щоб не переповідати – ось репортаж:
Дорога назад. Знову ніч.
- Всі сіли! – крикнув на весь автобус Пантелеймон Куліш. - Блокпост!
Відчиняють двері. Із темряви виринає сонячний хлопчик із усміхненими очима під великим шоломом.
- Доброї ночі – каже, відкинувши за плече автомата. - Чоловіки до 45-ти вийдіть із паспортами.
- Скільки тобі років? – я не могла відвести від нього очей.
- 19. Ось стукнуло.
Надворі стояв його одноліток. Мами не в курсі – тож цікаві подробиці, які можуть їх виказати, не пишу.
Студенти обступили однолітків, щебетали, сміялися. В цей час наш автобус порожній проскочив по новій переправі через Казенний Торець. Ці 19-річні – добудували її за останні 12 годин, доки ми знайомили з Шевченком Соледар.
- Я перепрошую – чую голос вояка. - А в кого моя рація?
Студенти зареготали і Ганна Закревська простягла солдату те, що він на радощах доручив їй при знайомстві.
Відчуття безпеки і божественної вдячності. В автобусі всі мирно заснули. Незважаючи на той само холод. Застуда теж зійшла з маршруту. На першу ранкову заправку зайшли сонні. Мовчки.
- Доброго ранку! Туалет ліворуч, по каву до нас – розбудили усміхнені дівчата з-за каси. На видноті стирчать карамельки у вигляді синьо-жовтих сердечок. "Серце України" за 11 гривень… Скоро Київ.
Долучайтесь також до групи ТСН.Блоги на facebook та слідкуйте за оновленнями розділу!