Щоби не було АТО

Щоби не було АТО

Фото: УНІАН

Україна ще може уникнути відзначення третьої річниці АТО – якщо влада таки наважиться на один серйозний крок.

Напередодні виповнилося рівно два роки з того дня, як в.о. президента Олександр Турчинов оголосив про старт антитерористичної операції на Сході. На той момент це рішення – і про початок операції, і про визначення її саме як антитерористичної – очевидно, було найбільш оптимальним. Для такого рішення існувало принаймні три вагомих причини. По-перше, тоді ще не було широкомасштабних бойових дій. Ті події, що відбувалися у містах Донбасу, мали характер радше збройного заколоту, ніж агресії. По-друге, могли бути певні сумніви стосовно легітимності рішень Турчинова як виконувача обов'язків президента. Третій фактор, який теж не можна не враховувати: в розпорядженні керівництва держави були надто обмежені сили – як військові, так і ті, могли бути задіяні зі складу міліції та СБУ. Тому я схиляюся до думки, що рішення про оголошення АТО у квітні 2014 року було виправданим.

Водночас вже за місяць після початку операції стало зрозуміло – цей формат, м'яко кажучи, не відповідає характеру бойових дій на Сході. Подальше збереження формату АТО – попри дедалі очевидніші ознаки російської агресії – може бути частково виправдано важливістю президентських виборів для нейтралізації питання легітимності рішень Верховного головнокомандувача.

Після інаугурації президента Порошенка настав час, коли потрібно було негайно переходити від формату антитерористичної операції до оголошення воєнного стану на цих територіях. Однак новообраний президент цього не зробив. Можливо, він справді вірив, що йому вдасться за тиждень – як він тоді проголошував – добитися рішучої перемоги. Наступні два місяці були справді обнадійливими, але у серпні 2014 року відбулося відкрите військове вторгнення, почалися масовані артилерійські обстріли з території РФ. Ознаки відкритої агресії Росії стали абсолютно очевидними.

Попри це президент не спромігся перевести АТО у формат, який би відповідав дійсності – у формат оборони України від зовнішньої агресії, тобто у формат війни.

І це не просто помилкове політичне рішення – це грубе порушення Конституції України, а саме статті 106, а також грубе порушення закону про оборону України, де чітко визначені обов'язки президента та інших посадових осіб у разі збройної агресії проти країни, а саме – оголошення стану війни, мобілізації, введення воєнного стану в Україні або на окремій території. Натомість проводилися паради, вибори, перемовини з агресором-"миротворцем"…

Чи є шанс, що наступного року ми не відзначатимемо третю річницю АТО, а потім четверту? Шанс є – ще не запізно.

Чи можуть такі дії спровокувати Росію на відкриту і повномасштабну війну, чим неодноразово лякали нас політики? Насправді подібні заяви – це спроба ввести в оману як українське суспільство, так і міжнародну спільноту. Тому що "оголошення стану війни" не є синонімом оголошення війни Росії з боку України. Це – офіційна констатація факту.

Нагадаю, що було прийнято з десяток різних постанов, звернень, заяв різноманітних державних установ, чиновників і політиків, де говориться, що Росія є агресором, а території Криму і частини Донбасу – окупованими. Але процес має отримати логічне завершення.

Не завадить додатково наголосити і на тому, що Україна стоїть на позиції мирного врегулювання, що цей конфлікт не має військового рішення. Одночасно необхідно піднімати питання перегляду Мінських домовленостей, які переконливо засвідчили свою неефективність. Вони мали бути завершені 31 грудня 2015 року, і їх справді варто залишити в минулому. Причин порушувати питання про їхній перегляд більш ніж достатньо. Однак є великі сумніви стосовно готовності офіційного Києва до такого кроку, особливо з огляду на те, що за цим має стояти чітка аргументація і позиція, стратегія і комплекс дій, у тому числі з урахуванням можливих ризиків.

Це не вирішить усіх проблем, але принаймні покладе край тій абсурдній ситуації, коли йде війна, а Україна прагне торгувати з Росією, ніби нічого й не сталося.

Це буде перший крок, базис для підготовки рішень з вирішення цього конфлікту. В протилежному випадку – триватиме імітація переговорів, де країна-агресор гратиме роль миротворця. Донбас стане територією навіть не замороженого, а тліючого, або ж відтермінованого конфлікту.

Така доля спіткала більшість сучасних конфліктів. Після одного-двох років світова спільнота спільними зусиллями знижує рівень насилля, але воно перманентно триває ще довгі роки із періодичними загостреннями і перемир'ями. Доки не будуть вирішені ключові протиріччя, які призвели до конфлікту між Росією і Україною, або ж одна сторона не отримає вирішальної перемоги.

Підводячи підсумки двох років проведення АТО, головне, на що хлчеться звернути увагу - це на те, що ще не пізно назвати речі своїми іменами, привести формальну сторону у відповідність з реаліями. Тобто – завершити процес визнання РФ як агресора, стану війни, окупованих територій. Антитерористична операція не може тривати роками за визначенням.

Приєднуйтесь також до групи ТСН.Блоги на facebook і стежте за оновленнями розділу!

Повʼязані теми:

Наступна публікація