Сильніше за війну

© фото: Ніна Грушецька
Якби в мене були моральні сили, я б написала велику книгу про кохання і війну.

За два роки я спостерігала якусь неприйнятну як для однієї людини кількість історій любові – неймовірних та звичайних, дуже сумних та щасливих, щирих та не дуже.

Був період, коли в мене постійно дзвонив телефон. Ще тільки літо 2014-го. Це лише початок, найгарячіша пора. Незнайомі номери, жіночі голоси, суцільний відчай - цілодобово. Вони казали одне й те саме: "Зробіть щось. Мій чоловік в котлі під…". Далі йшла назва населеного пункту, в якому стояв під обстрілами коханий. Вони перекривали дороги, вимагали ротацію, просили дати рідним їжі, вимолювали боєприпаси. А їх звинувачували в тому, що вони ширять зраду та наводять паніку. Коли я чую, як хтось ображається на чоловіка за те, що він не купує подарунків чи не носить квітів, то завжди згадую тих жінок, що випрошували підтримки артилерії своїм коханим. Але нічого не кажу.

Це зрозуміє тільки той, хто отримував найостаннішу смс, кому дзвонили попрощатися...

Вся надія на новини і вся ненависть теж дістається телевізору. "Сьогодні бойовики обстріляли ЙОГО ПОЗИЦІЮ", - розповідає красива ведуча на екрані. Додає абстрактну кількість поранених і, не дай боже, загиблих. А він не бере телефон. Ви коли-небудь відчували фізичний біль від того, що "абонент не може прийняти ваш дзвінок"? Звісно, це не трикутного листа місяцями чекати. Це зараз стало краще і зі зв'язком, і з інтернетом, але скільки хлопців вилазило на пагорб, аби відправити одну смс, що живий, що любить.

По телевізору я завжди дивлюсь сюжети про повернення бійців додому. Я сама такі багато разів знімала. Особливо в перший рік війни. Вони вистрибували з вагонів і сміялися, а кохані стояли на пероні і остерігалися – аби не пропустити. А їхній солдат біжить на зустріч, хапає дитину на руки, обіймає дружину. І всі плачуть щасливі, і я вже нічого не бачу, бо теж плачу.

Ви навіть не уявляєте, як багато жінок, які не дочекалися свого живого й неушкодженого чоловіка додому. Які звинуватили свого мужчину, що війна йому дорожча за неї. Які знайшли інших.

І так, я здогадуюсь, що чоловіки на війні не безгрішні. Є такі бійці, які в кожному селі, де зупинялися, примудрялися знайти собі ту, хто і речі випере, і гарячим нагодує, і до серця зайвий раз притисне. І діти на Донбасі народжуються часто схожі на солдатів, що стояли тут на позиціях, героїчно захищаючи Україну. Такої зради теж багато.

Як правило, на війну рідко йдуть добровольцями щасливі у подружньому житті люди. Там багато тих, кого вдома просто немає кому чекати. Пізніше ти легко вирізняєш їх у натовпі – вони не намагаються передати привіт додому, дивляться на тебе з пересторогою, можливо, сильніше пахнуть алкоголем. Їм не цікаво, що їх побачать. Їх немає кому дивитися по телевізору.

Читайте також: Нічна варта. Присвячується всім захисникам України

Але навіть у щасливу родину коханий повернеться іншим. Йому, швидше за все, будуть снитися погані сни. Можливо, він буде пити. Можливо, він буде шукати своїх. Можливо, його захочеться покласти на лікування у найближчий будинок для психічнохворих. Це не правило. Це необов'язково. Але так буває. Часто.

А ще є хлопці, які втратили ногу, але знайшли любов. Дівчата з великими серцями, волонтерки, лікарки опікують, закохуються, дають їм можливість відчути себе потрібними й готовими на все. Це таке неоціненне багатство –бути комусь потрібним після війни.

Я бачила закохані пари на передовій. Такі стосунки тут неможливо приховати – занадто мало пліток та новин, а тут хоч якась радість, привід для жартів та підколів. Я чомусь сумніваюсь, що такі парочки зможуть існувати у тилу. Їм потрібно бути на межі. Весь час. І втрата когось із половинок – наче ритуал таких дивних екстремальних закоханостей.

У моїх загиблих друзів надзвичайно красиві дружини. Олена, Катєнька, Лєна, ще Лєна, Оля, Катя…перші, кого я згадую, коли кажуть про вдів. Я знала їхніх чоловіків, але з ними не була знайома. До загибелі їхніх чоловіків. Іноді мені хочеться взяти цих жіночок за руки і казати їм різні дурниці про те, що вони молоді і дуже гарні, що він був хорошим, але не можна на собі ставити хрест, що він би не хотів, що це не буде зрадою, що коли-небудь потім можна буде продовжити жити. Але я їм нічого не кажу. Коли я бачу молоду дівчину з чорною хусткою, то зазвичай все правильно розумію. Мої вмовляння їй непотрібні. Мене й самої насправді вистачить на перші три банальні речення – не більше.

Вони дуже багато знають про те, що коханий може не дожити до ранку. Що любити свого найдорожчого потрібно саме сьогодні, саме зараз.

Через годину може бути пізно.

Звісно, у звичайному повсякденному житті почуття тупішають. Він знову розкидає шкарпетки, не подякує за борщ, не подарує зайвий раз квіти.

Хто з нас навчився цінувати чоловіка просто за те що він живий, теплий і просто поруч?

Тричі я була щаслива за випадкових солдатів, які на передовій розказали мені про своє величезне кохання. Ми допомагали їм казати "я кохаю тебе" з телевізора на всю Україну. І вони зберегли свою любов і стали щасливими.

ТСН.Тиждень. 14 лютого. 19:30 - всім, хто зрозумів, що кохання сильніше за війну, присвячується.

Приєднуйтесь також до групи ТСН.Блоги на facebook і стежте за оновленнями розділу!

Відправити другу Надрукувати Написати до редакції
Побачили помилку - контрол+ентер
Останні Перші Популярні Всього коментарів: 4
Вибір редакції