Скромний шарм українського "кіборга" Про війну 28 жовтня, 16:27
Це приголомшує, коли замість крутого голлівудського супергероя зустрічаєш спокійну, задумливу і трохи втомлену... Людину.

Хто б коли мені сказав, що це буде він… Але склалося саме так. Він, який увесь Майдан бачив лише по телевізору, бо не вірив у його доцільність і можливість перемоги. Він, який, здавалося, з головою поринув у свій бізнес і лише з подивом відзначав перші ознаки "відлиги" у наскрізь корумпованій системі. Але саме він наприкінці серпня на дзвінок із пропозицією культурно провести вечір п'ятниці раптом відповів: "Не можу, я в армії".

Він пішов туди добровольцем. На призовному пункті з трьох варіантів навмання обрав Кіровоград. Думав, ідеться про однойменний батальйон. Про третій полк ні він, ані я тоді не чули. Він навіть пояснити, де служитиме, до пуття не зміг – сказав, приїхав у в/ч, Кіровоград, третій батальйон якийсь. Наступного дня ми обоє зблідли. Я – коли знайшов в інтернеті інформацію про третій полк спецназу. Він – коли командир на першій зустрічі з новобранцями "заспокоїв", що з парашутом їм поки що стрибати не доведеться.

Зізнаюся, я не був на 100% впевнений, що це правда, а не розіграш. Він загалом веселої вдачі хлопчина, залюбки поклеїть блазня та пошиє в дурні будь-кого. Якось мало в'язалася його постать з відгуками на військовому форумі про елітний 3-й полк. Куди, писали, стоїть черга з охочих потрапити, але куди навіть із міліцейського спецназу не всі витримують конкурс. Ще більш дивним здалося, що вже за тиждень "підготовки" в Кіровограді він опинився в зоні АТО. Про аеропорт спершу нібито не йшлося, але ми обоє вже передчували, що буде. У середині вересня дзвінки скінчилися як явище. Лише рідкісні SMS. Стало не до сміху взагалі. Це таки АД – Аеропорт Донецька.

Він потрапив туди на самісіньке "свято". Коли кожного дня новини звідти обривали нерв за нервом. Коли години очікування відповіді на SMS перетворювалися на тупий біль, а поява вхідного повідомлення на екрані телефону спричиняла емоційний вибух – живий! Він став одним із "кіборгів", легенда про яких народилася та поширилася у ЗМІ. Це його фотографії прикрасили спецпроект ТСН.ua "Битва за аеропорт".

Читайте також: Свій "Бєс"

У перших числах жовтня він вийшов звідти по ротації. Полежав у лікарні, а потім приїхав у рідне місто. Коли ми зустрілися, він не хотів давати жодних інтерв'ю, а я – розпитувати щось для публікації. Але за кілька днів я таки надумав поділитися почутим, а він не став заперечувати. Тільки щоб без імен, бо його рідні досі не здогадуються, де він був і чим ризикував. Наші воїни бояться завдати зайвих переживань і болю своїм матерям та жінкам.

Ми не бачилися два місяці, і за цей час він змінився. Як на мене, у кращий бік. Став якимсь спокійнішим і глибшим. І при тому – скромнішим. Себе героєм категорично не вважає, каже, ніяких подвигів не було – виконали звичайну військову роботу, ще й з помилками. З однополчан, які у відпустці вже поробили собі шеврони "кіборгів", іронізує. Захоплюється волонтерами, найбільше Романом Доніком, який добирався фактично до них на передову – куди не кожен солдат зголошується за наказом йти. А ці їдуть самі, та ще й з найнеобхіднішим. Якщо в серпні на пропозицію волонтерської допомоги зухвало відповідав: "І не чекайте, що звертатимусь, краще дайте мені другий автомат!", то тепер сам дає номер телефону відповідального за забезпечення в/ч офіцера – для координації. Допомога, виявилося, потрібна.

Два місяці тому багато чого ще уявлялося інакше. Але не людські риси, як добрі, так і погані, котрі яскраво виявляються саме в екстремальні моменти. Скажімо, вірність і дружба. Це про одного добровольця, який в останній вечір перед службою пішов до кума на застілля. "Ну і як ти собі це уявляєш: ти підеш воювати, а я тут залишуся?", - спитав кум. На ранок вони разом вирушили в дорогу. Або ганебне боягузтво і підлість. Це про гурт строковиків у військовому таборі, які зустріли новобранців багатообіцяючим анонсом: "То ви добровольці? Начувайтеся, ми добровольців не любимо. Останніх перед вами викупали в параші".

Ексклюзивні фото донецького аеропорту_5
Будні "кіборгів" з Донецького аеропорту

…У таборі до нього приклеїлося прізвисько "Граф" - після того, як відповів якомусь хамові французькою мовою. Звідти, з військової бази, де "відказники" не соромляться п'яними з'являтися перед командирами, на аеропорт набирали добровольців. Ясна річ, він був серед тих, хто зголосився. У Пісках його групу перестрів досвідчений офіцер 93-ї бригади.

- Скільки вас готували?

- Два тижні.

- Два тижні?!, - в нього щелепа відпала. Потім подумав, і сказав: "А може, так і правильно. Бо якраз такі і повертаються". Перехрестив їх і дав наказ артилерії готуватися до прикриття дороги на аеропорт.

Туди він потрапив, коли термінал був ще, можна сказати, практично цілим. У кімнатах можна було пограти в дартс і навіть у більярд. Потім була позиція на вежі. Перший підйом нагору, щоб роздивитися місцевість. Необережне виглядання у вікно. Прицільний постріл танку в стіну поряд. Скочування сходами вниз. "З днем народження", - привітали побратими. Дні народження далі траплялися щодня, інколи й двічі на добу.

Був момент, коли під час одного зі штурмів споруда зайнялася з двох боків. Доводилося відстрілюватися та гасити вогонь одночасно. Бійці надихалися їдкого розпеченого диму. До блювоти, до безсилля. А ворог – ось, поряд. Каже, в цей момент почав молитися. Чи не вперше в житті, по-справжньому. Відбилися.

Не приховує, що були й моменти слабкості. Коли башта, здавалося, невдовзі складеться під тиском обстрілів і поховає всіх оборонців під собою. А люди почали панікувати, що їх тут кинули і зливають, як під Іловайськом. Урятувала мудрість командира, котрий наказав контратакувати "зеленку". Чи був там хтось насправді, чи це були "веселі старти" - напевне не знає ніхто з солдатів. Але після грамотних пересувань і бойових дій настрій піднявся у всіх. І вишка вже не здавалася такою небезпечною, і сходи – ну подумаєш, відійшли трохи від стіни…

Інша проблема: "новини з інтернету". Доступу до мережі не було, але дещо знайомі присилали SMS-ками. В умовах інформаційної блокади, коли тільки в терміналі є працюючий телевізор, і той ловить лише канал "Россия 24", ці уривки повідомлень впливали по-різному. Декого переказані плітки пригнічували, інші обурювалися. Ледь до бійок не доходило, доки хлопці після перевірки кількох повідомлень РНБО не переконалися: єдина потрібна їм інформація – офіційна. По-перше, оголошене зійшлося з побаченим – саме стільки було поранених, саме стільки ворожих танків підбили. А по-друге, переміг аргумент, що коли не вірити командуванню – нема чого робити в армії. Довіра один до одного – це запорука якщо не перемоги, то щонайменше виживання.

Читайте також: Град БЄСпросвітний

Виживання ж в аеропорту було завданням номер один. Якось він запитав старших побратимів, котрі тримали об'єкт із весни: "Як вам це вдалося взагалі? Я тут тиждень – і вже ледь не здурів". Ті відповіли: "Ми самі дуріємо з того, що тут останній тиждень робиться".

Першоджерело легенди про кіборгів він, звісно, назвав маячнею. Але, каже, коли хто і заслуговує на таке прізвисько – то це двоє дядьків із 93-ої бригади. Під "Градами", коли всі розбіглися по схованках, вони продовжили дивитися телевізор. Це був якийсь сюр: гуркіт снарядів і поміж ним – характерна весела музичка з мультфільму "Том і Джеррі". А потім один із тих безстрашних глядачів приніс хвостовик від міни, котра залетіла в приміщення та продірявила стіну: "Подивіться, чим ці падлюки хотіли мене вбити!".

Ексклюзивні фото донецького аеропорту_8
Будні "кіборгів" з Донецького аеропорту

Ніколи раніше не помічав за ним якогось радикального патріотизму. Але тепер, коли ми проїздили агітаційний намет "Правого сектору", він ледь із машини не вистрибнув, радісно вітаючи його і розмахуючи руками. Ці хлопці, каже, дійсно поряд. І хоч серед них, як і скрізь, є різні люди, але вони воюють… в аеропорту… з автоматами без підствольників… стріляючи одиночними, а не чергами… бо в них дефіцит патронів…

Ще він готовий тепер підписатися під фразою Ремарка: "На війні було б не так і кепсько, якби давали хоч трохи більше спати". Каже, ніч перед ротацією проводили в терміналі. Бійці 79-ої вже зайшли, а з ветеранів оборони ще не всі вийшли. Вранці почався черговий бій. Стрілянина, просто за стіною зупинився наш танк і почав бухкати по нападниках. Хоч би один "кіборг" підвівся! Аж коли бій скінчився, хтось підвів голову та обматюкав танкістів – мовляв, не могли на сто метрів далі стати, поспати не дають! Це лише на перший погляд вдалий жарт.

Каже, тільки тепер оцінив, яка це розкіш – спокійно виспатися. І що це взагалі за цінність – мир. Який доводиться захищати вже там, аби пекло війни не перекинулося на рідне місто. Туди, де ми спокійно сидимо в кав'ярні за кавою. Такою звичною тут. Де мені ніяково через те, що йому довелося пережити. І через те, що довкола бозна-скільки людей цього не знають. А навіть якби дізналися – багатьом було б байдуже. Бо війна десь там. А в них усе добре. І вони його туди не відправляли.

Він і справді пішов сам. За себе, за мене, за друзів, які влаштували йому свято по приїзді. За всіх тих, хто допомагає передовій, пораненим, біженцям. І навіть за тих, хто не розуміє такої потреби чи досі боїться відкрити душу і гаманець.

Після відпустки він поїхав туди знову. Ми це не обговорювали, бо це очевидно. Цього не пояснити. Просто інакше неможна.

Долучайтесь також до групи ТСН.Блоги на facebook та слідкуйте за оновленнями розділу!

Відправити другу Написати до редакції
Побачили помилку - контрол+ентер
Всього коментарів: 0
Вибір редакції