Відповідальність

© УНІАН
Коли я думаю, що знаю, як треба воювати, то розумію, що насправді я – звичайний боягуз, який банально боїться відповідальності.

Іноді мені здається, що я знаю, як треба воювати. Знаю, що треба робити, де і як тримати оборону, куди відходити в разі загострення, які точки займати і, врешті, як впливати на особовий склад, аби поліпшити дисципліну. Часом мені здається, що я міг би керувати вопом або ропом, міг би стати тямущим замполітом або, на крайняк, командиром взводу. Трохи аналітичного аналізу, кілька виховних розмов, почуття гумору і, звісно, витримка. Але мені це лише здається. Іноді.

“Насправді керувати особовим складом украй невдячна робота.”

Насправді керувати особовим складом украй невдячна робота. Як, власне, робота на будь-якій відповідальній посаді. Армія – бюрократична. Вертикаль хоч і крихка, немов печиво "Похід" в сухпайках, але вона існує. Забагато на себе не візьмеш – покотишся донизу. Нікому нічого не доведеш, особливо якщо твій командир – кадровик або мобілізований посадовець. Для них надзвичайно важливі папери та збереження вертикалі. Досвід показує, що перестрибуючи погони і голови, досягти мети (відпустка, забезпечення, вирішення проблем) набагато легше. Це моветон, але інакше ніколи нічого не доб'єшся. І якщо мені, простому солдату, це сходить з рук, то відповідальна посада вимагає від тебе чіткого виконання всіх правил, заповнення бланків, дотримання всіх розпоряджень та дозволів. А потім на нараді тебе ще й тойво, ну... не дуже приємно. Бо ти – відповідаєш.

Пам'ятаю, мужики серйозно говорили про те, аби я йшов у замполіти.

– У тебе є вишка, ти розумний, отримаєш мамлєя, а потім лєтьоху. Давай!

Пожартували, і досить.

– Та давай!

Ні, дякую. По-перше, ніхто серйозно не розглядав би мою кандидатуру, а, по-друге, я б і не впорався зі, скажімо, паперовою складовою. Ще й нажив би ворогів серед тих, з ким учора їв тушняк з однієї банки, бігав би бліндажами, вгамовуючи буйних, виправдовувався би перед комбатом, ховаючи очі, знав би імена всіх вееспешників, вибивав би з їхніх загребущих лап зальотчиків, а під кінець загубив би усі документи, що пацани поздавали для отримання корочок УБД.

– Ні, дякую.

– Точно?

– Я старший солдат, моє місце – з автоматом та тепловізором на спостережному пості.

Читайте також: Таких не люблять в армії

Відповідальність – страшна річ. Наш колишній ротний переніс інфаркт на ногах. Наш старшина-речевик ще не скоро оговтається від своєї посади. Наш комроти схуд кілограмів на тридцять.

І коли я думаю, що знаю, як треба воювати, то розумію, що насправді я – звичайний боягуз, який банально боїться відповідальності. За прийняті рішення, за особовий склад. Усвідомлюю, що легше в солдатах, і дякую богу, що не офіцер, і дякую всесвіту, що не старшина. Мій максимум – командир відділення. І якось по-новому я тепер дивлюся на офіцерів. Іноді їх просто шкода. По-людськи. І навіть "жирні" посади, після яких їдеш або на нову дачу, або на "криту", вимагають від офіцера галони нервів та барелі витримки.

Насправді я не знаю, як воювати. І як керувати країною. І як полагодити дріт від світильника. Я можу лише спостерігати, ховаючись за низьким званням та незначною посадою старшого стрілка.

Приєднуйтесь також до групи ТСН.Блоги на facebook і стежте за оновленнями розділу!

Відправити другу Надрукувати Написати до редакції
Побачили помилку - контрол+ентер
Всього коментарів: 0
Вибір редакції