Довгограюча платівка Мінська

© Reuters
Ми так чи інакше переможемо Росію - і Мінські угоди є одним з варіантів досягнення цього життєво необхідного для нас результату.

Вже незабаром – наприкінці лютого-початку березня – буде привід підбити підсумки дворічної окупації Криму. А там "підтягнеться" й інша дата – два роки російської інтервенції на українській Схід. Я не є великим симпатиком чинної влади, проте розумію, що силою відбити Донбас у ворога та публічно стратити Захарченка із Плотницьким зараз не вийде ніяк. Що лишається натомість? Вочевидь, прологнація Мінських домовленостей, котрі мали бути виконаними до 31 грудня 2015 року. Але виконані так і не були.

Найпростіше записати Порошенка у слабаки та лузери, закинувши йому безперспективність Мінських угод. Так, Росія не збирається їх дотримуватися. Дезорієнтоване "керівництво" "ДНР" та "ЛНР" (яке, вийшовши з перманентного запою, схоже, тільки зараз усвідомило, наскільки воно не потрібно Путіну) взагалі не здатне на осмислені дії. Зі сторін, які ставили свої підписи під документами у Мінську, лишаються українці та європейці. І перші, і другі декларують свою відданість мінським меморандумам. Проте чи є в цьому сенс?

Розберемо ситуацію. До 31 грудня 2015-го на Донбасі так і не було проведено вибори – згідно зі стандартами ОБСЄ та у відповідності до українського законодавства. І хоча учасниками переговорів було заявлено, що Мінські угоди діятимуть аж до часу їхньої повної реалізації, вже починаючи з 1 січня 2016-го кожна зі сторін переговорного процесу може трактувати підписані домовленості так, як їй заманеться. Приміром, вважати їх такими, що втратили силу, або такими, котрі потребують пролонгації. Бо пролонгація угод відбулася лише на словах – без жодних офіційних переговорів, документів і підписів. До того ж Мінські домовленості були і лишаються тільки рамковим документом, покликаним регламентувати певні дії.

Читайте також: Як Україна могла зупинити Путіна за два тижні

Оскільки ці дії, а точніше, плани дій, не були втілені в життя, європейці наполягатимуть на реалізації наміченого у повному обсязі. Їхня роль медіаторів переговорного процесу просто не передбачає іншого формату. Україна також мусить добиватися продовження "мінської гри" (що вона, власне, і робить). І сподіватися на те, що Росія, як завжди, гратиме у ній не за правилами. Саме так: якщо ворогові не можна зламати хребет одномоментно, його слід заганяти в глухий кут, вимотуючи морально і фізично.

Путін не виконує Мінські домовленості? Прекрасно. Він сам себе прирікає на довготривалі санкції і загальну обструкцію. Дуже слушно нагодився і вихід на міжнародну арену іранської нафти – ринок цього продукту все більше насичується, барель дешевшає, і бюджет Росії, прив'язаний до вартості нафти, вилітає в трубу. Слабка, нікчемна, усіма затаврована країна, котра не виробляє нічого, крім війни та тотальної ненависті, – таким є недалеке майбутнє Росії. Відмінусуйте від РФ газ та нафту – що тоді буде у залишку? Хіба що ядерна зброя.

Але в сучасному світі зброя вирішує далеко не все. Приклад українського Сходу – найкраща тому ілюстрація. Росія увійшла в період глибокої та всеохоплюючої кризи, вона потрібна нам як деградант, а якщо висловитися різкіше, то як дегенерат, котрий підписує одне, а робить геть інше. Хай саме такою вона і залишається в очах світової громадськості. Україна ж не може і не повинна виходити за межі правового поля, зокрема, поля Мінських домовленостей. І тоді вся симпатія та емпатія міжнародного істеблішменту буде на нашому боці.

Ми переможемо Росію. Так чи інакше. Без пафосу, але з результатом. Одним з варіантів досягнення якого і є Мінські угоди.

Приєднуйтесь також до групи ТСН.Блоги на facebook і стежте за оновленнями розділу!

Відправити другу Надрукувати Написати до редакції
Побачили помилку - контрол+ентер
Всього коментарів: 0
Вибір редакції