Імлистий привид українізації

© УНІАН
Закон про квоти на радіо називають насильною українізацією - і це аргумент українських російськомовних  інтелектуалів.

В українському середовищі російськомовних інтелектуалів вибухнула жвава дискусія довкола російської мови. Почалася вона з висловлювань поета Бориса Херсонського, який написав, що російська мова псується, і назвав причину: "Ложь и агрессия, носителем которых он (йдеться про "язик", – Ю. В.) все чаще становится, — это вирус, против которого не существует лекарств кроме смены режима и течения времени"; "Деградация языка неотделима от деградации значительной массы его носителей".

І ще: "Я декларирую свое отрицательное отношение к российскому милитаризму, который, к сожалению, влияет на русский язык. Эти вещи не следует путать. Язык тут, казалось бы, страдалец. Как и его верная спутница — русская литература...

…Если бы я жил в России, я был бы в "пятой колонне". Но я – гражданин Украины. За четверть века независимости я ни разу не приходил в восторг от правительства, даже в дни первого Майдана, хотя сердце мое было с Майданом, а не с ОМОНом.

Но быть "пятой колонной" здесь в дни необъявленной войны стыдно. Я могу перечислить язвы украинского общества. Но сначала пусть прекратит литься кровь и перестанут звучать выстрелы".

Здавалося б, цілковито здорові думки щирого українського патріота, які нічим не здатні когось образити, а однак викликали роздратування і гнів. Опонентами поета виявилися доволі агресивні особистості, які перейшли в дискусії межу пристойності. Коли щось подібне в творах Нечуя-Левицького роблять баба Палажка і баба Параска, задираючи спідниці й демонструючи голі задниці, вичерпавши всі аргументи, ми не дивуємося. Але коли, не маючи чим крити, обурені члени фейсбучної спільноти звинувачують поета "в слабоумии и прямо – в невежестве", то це не далеко втекло від позиції легендарних бабусь.

Читайте також: "Русскій" Крим

Дехто навіть заволав про загрозу насильної українізації. Це вже неабиякий перебір, бо насправді відбувається русифікація і витіснення української мови в побуті. І кожен україномовний це чітко бачить, потрапивши до Києва. Але Юрій Володарський торочить своє: "насильственная украинизация происходит, причем прямо сегодня… пока не запрещают, но в ближайшее время могут запретить".

Логіка убивча. Не забороняють ПОКИ ЩО, але МОЖУТЬ (!!!) заборонити. Від цього не далеко й до іншого висновку: поки що не вбивають росіян в Україні, але МОЖУТЬ убивати. Чому ні? Не розпинають "мальчіков", але МОЖУТЬ розіп'ясти.

А на підтвердження тієї насильницької українізації Володарський не знайшов залізобетоннішого аргументу, аніж посилання на те, що "Рада прийняла україномовні квоти на радіо".

Тут треба вимкнути гомеричний регіт. А як же такі самі квоти в Канаді, Франції, Польщі? Чому їм можна, а нам зась?

Російськомовні на користь свого мовного вибору наводять аргумент, який нещодавно виявився булькою з носа: мовляв, російська – це мова "Майдану" і фронту. Скільки я був на "Майдані", то ніколи нічого подібного не помічав. Та й серед Небесної сотні україномовні значно переважали.  А, як довело останнє опитування, українська мова і на фронті домінує.

Ніхто російської не боронить, і я не чув, щоб у Львові хтось не відповів на запитання поставлене російською. Але я не бачу взаємності в Києві. Там можна часто почути відмову в обслуговуванні українською.

Дивує агресія декого з російськомовних дискутантів. Моя думка про те, що в майбутньому поняття "російськомовний українець" повинно відійти в небуття за умови цілком комфортного функціонуванні російської в середовищі росіян та представників інших націй, викликала теж агресивні нападки. Звичайно, в політичному плані ми всі українці, але водночас поділяємося на власне українців, росіян, угорців, румунів, євреїв і т. д. І моє твердження про те, що етнічні українці мусять позбутися мови нашого ворога, - це єдиний спосіб нарешті відірвати від свого тіла мацаки імперського спрута. Інакше ще не один виплодок з путінського гнізда кинеться на захист бідолашної російської мови. А волання про насильницьку українізацію – це якраз те, чого чекає Кремль.

Читайте також: Про гніт великоросів

Доволі цікаво, коли долею російської мови в Україні переймається поет, який живе в Америці. Можливо, Алєксєю Цвєткову з Нью-Йорка усе значно видніше, ніж з Києва чи Львова. Але його думка про те, що суржик – це "сеть переходных диалектов от украинского к русскому" дещо дивна.

Діалект і суржик – різні речі, бо діалектом розмовляють етнічні меншини, об'єднані певною територією (бойки, гуцули, покутяни і т. д.), а суржик – хвороба мови, на яку хворіє кожен індивідуально. Не можна сказати, що конкретно якийсь населений пункт геть увесь розмовляє суржиком. Бо такого нема. Кожен демонструє своє володіння тією чи іншою мовою залежно від своєї освіченості.

Далі читаємо у Цвєткова, який теж дискутує з Б. Херсонським: "Любой диалект с точки зрения своей коммуникативной функции ничем не хуже того языка, которому государство посредством штыка и кнута присваивает звание "правильного".

Як для діалекту – все правильно, але не для суржика, щойно ототожненого з діалектом. І норми для будь-якої мови існують всюди – чи то у французькій чи то в івриті. Але А. Цвєтков далі мішає святе з грішним, кажучи, що "именно на суржике… одному человеку некогда пришло в голову написать монументальную поэму, и результатом стала "Божественная комедия", написанная на локальном тосканском диалекте".

Як бачимо знову діалект і суржик в одному флаконі. В Італії й зараз є письменники, які у своїх творах використовують діалект. І це цілком нормально. П'єр-Паоло Пазоліні писав свої вірші на мові фріулі – мові маленького народу на Півночі Італії.

Сардинці та корсиканці плекають свої діалекти, вважаючи їх повноцінними мовами і, що цікаво, – борючись із своїми суржиками. Тобто діалект теж не сприймає суржика і відштовхує його.

Цвєтков пише: "если Борис Херсонский даст себе труд подумать, его атака направлена также против миллионов украинцев, для которых русский, пусть и с диалектными особенностями, является родным, и говорят они на нем с детства, а не по заданию Кремля".

Мільйони українців… а якщо замислитися, звідки ці мільйони взялися? Чи було їх так багато до Голодомору? І чи були б вони взагалі, якби не жорстока колонізація України Росією? Колонізація, яка переросла в геноцид, коли винищували інтелект нації, багатьох людей насильно записували "русскими", русифікували їхні прізвища. І якраз це робилося не від душевного пориву, а "по заданию Кремля".

На жаль, так сталося, що голос Бориса й Людмили Херсонських, які виступили на захист української мови, – це волання в пустелі серед російськомовних кактусів. Усі вони наїжилися голками і кинулися в атаку, не висловлюючи жодного співчуття до пригнобленої мови. І не бачачи своєї провини в тому, що російська домінує.

Натомість буяє фальшива конспірологія, підсилена хворобливими фантазіями на тему: що МОЖЕ бути.

Приєднуйтесь також до групи ТСН.Блоги на facebook і стежте за оновленнями розділу! 

Відправити другу Надрукувати Написати до редакції
Побачили помилку - контрол+ентер
Останні Перші Популярні Всього коментарів: 3
Вибір редакції