Корито

Корито

Фото: Reuters

Нікому не шкода солдатів на фронті, усі прагнуть на війні заробити.

Колись я писав, що той, хто пішов у народні депутати, назад не повертається. Будь-яка позитивна людина, опинившись у середовищі, яке іноді нагадує гадючник, відразу мімікрує і пристосовується до оточуючого середовища.

У свіжоспеченого депутата мовби відкривається друге дихання і прокидаються інстинкти, які за ним раніше ніхто не спостерігав. Переважно ці інстинкти хижі. В дружньому гоні за баблом він не хоче відставати й пасти задніх, а тому рветься вперед з усіма.

Рідко кому вдається стримати ці інстинкти, бо тоді такий депутат приречений на остракізм, система його починає відштовхувати і намагається позбутися.

Дивує інфантильність нашого народу, який готовий безліч разів наступати на ті самі граблі, вибираючи людей, яким у парламенті просто нема що робити, бо вони не є фахівцями у жодній галузі. Хтось героїчно засвітився на Майдані і сподобався жіноцтву, хтось в потрібний момент і в потрібний час опинився на трибуні Майдану і прокричав очікуваний лозунг, хтось організував своє викрадення, ще хтось вдягнув балаклаву і пошив у дурні народ своїми подвигами, а хтось просто вішав локшину на вуха і махав вилами...

І все це наш народ з вдячністю приймає. Приїхали "зелені" на роверах до Ради – ура! Наші герої. Дивно, що досі ніхто не повторив цього подвигу. Яка-небудь незаполітизована партія, мабуть, змогла б знову виграти вибори, пересуваючись на милицях.

Анатолій Стріляний помітив одну особливість нашого виборчого процесу. Комуністи поза Західною Україною зазвичай перемагали в тих місцевостях, де довше існував кріпацький режим, де населення було пригнічене. У селах козацьких комуністи програвали, хоча обидва села – козацьке й кріпацьке – могли розташуватися поруч. Він пише, що збагнувши це, йому досить лише довідатися, яким це село було в давнині, щоб безпомильно вгадати, за кого там голосують. І це при тому, що нащадків кріпаків і козаків давно вже нема.

Але є нащадки рабів, які не здатні скинути з себе ланцюги рабства. В рабстві минула їхня молодість, і ностальгія за молодістю диктує їм їхню поведінку. Тому вони не сприймають перейменування своїх міст. Але це не опір декомунізації, а страх втратити зв'язок зі своєю молодістю, яка минула в місті з рідною їм назвою.

Чотири роки тому я написав на ТСН все, що думав про кандидата в депутати, яка з Києва балотувалася на Львівщині. Успішна журналістка вирішила у 2012 році кандидувати до ВР. Я передбачив, що вибори вона програє, бо "парашутисти" в Галичині вибори дуже рідко виграють. Це викликало обурення окремих журналістів, які мені відразу пригадали усі безстрашні подвиги своєї колеги.

Та от минув час, і я не чую від цих журналістів вигуків захоплення тією ж колегою. Не чую також обурення тим, що її звинувачують у кнопкодавстві, у відвертих – та що там, інтимних! – стосунках з корупціонером, ба навіть у тому, що вона сама сіла на корупційні схеми.

А шкода. Хотілося б почути їхню тверезу думку.

Останній скандал, пов'язаний з колишньою журналісткою, уже викликав не просто обурення ФБ-спільноти, а лайку.

"Даже у меня перехватывает дыхание, когда я вижу, как женщина, чей муж погиб на фронте, через свое депутаНство пропихивает в Министерство Обороны пластмассовую форму, которая вспыхивает факелом и потом отдирается с мясом, которая не гнется, не дышит, которая не форма — а панцирь. И берцы, в которых нельзя даже фуэте крутить, я уже не говорю о грязь месить в окопах. И не окаменела ведь она, и молния в темя не п...нула

Что-то не так в этом мире", – пише популярний блогер Монова.

Нікому не шкода солдатів на фронті, усі прагнуть на війні заробити. Але випробувати на собі вогнестійкість 20 тисяч комплектів такої підозрілої форми жоден з депутатів не відважився. Бо колишня журналістка не сама, є й інші бажаючі заробити на тендерах.

Війна завжди розкриває приспані інстинкти, одних підносить вгору, а інших скидає. На перший погляд війна мала б консолідувати населення, стискати його в кулак, усі пориви для збагачення мали б відійти набік. Але в нас так не є.

Голова правління ПАТ "Укргазвидобування" Олег Прохоренко отримує майже мільйон гривень заробітної плати на місяць. І це вважається нормальним для країни, населення якої змушене затягувати паски, економити на газі і на їжі? Така висока платня начебто має уберігати товариша Прохоренка від корупції. А якби він отримував сто тисяч гривень, то змушений був би красти?

Газ, який видобувають в Україні, належить народові, а не чиновникам. Однак народ мусить за цей газ платити за світовими цінами, а чиновники безсоромно жирують.

Потішила й рідна Львівська міськрада. Вона зібралася витратити 640 тисяч гривень на планшети для депутатів. Для депутатів, які далеко не бідні і мають костюми, годинники та айфони дорожчі за планшети. Але їм забаглося ще й планшетів за наші гроші.

Така нахабність шокувала б не лише в час війни, але й у мирний час. Однак народні обранці нічого не бояться. Вони приповзли до корита, з якого уже роками і роками прийнято хлебтати. І вони вважають, що просто зобов'язані зайняти своє законне місце поруч з іншими.

А ми знову виберемо тих самих. Бо інших у нас і нема.

Приєднуйтесь також до групи ТСН.Блоги на facebook і стежте за оновленнями розділу!

 

Повʼязані теми:

Стаття з добірки новин:
Рішення Верховної Ради
Наступна публікація