Квоти на здатність бути собою

© УНІАН
Нам украй потрібно припинити сприймати світ за допомогою посередників, зокрема й мови-посередника – російської мови.

Українську культурну спільноту, дотичних до неї чиновників та громадських активістів, а разом із ними — і увесь інформаційний простір продовжують стрясати гарячі суперечки на тему підтримки україномовного культурного продукту: від книг і газет до кіно й музики.

І нічого дивного тут немає, адже ми живемо у постколоніальній країні, у якої в анамнезі — століття маргіналізації української мови та засилля російськомовного контенту плюс 25 років фактичної відсутності послідовної політики підтримки україномовного продукту. Ба більше, навіть войовничого заперечення необхідності такої підтримки, попри кричущу очевидність передумов для неї.

Про консенсус...

Лише кілька цифр. За результатами моніторингу громадської ініціативи "Простір свободи", на кінець літа 2015 року в ефірі п'яти провідних радіостанцій у прайм-тайм лунало лише 5% україномовних пісень. Згідно з моніторингом громадянського руху "Відсіч", з червня до листопада 2015 року частка україномовного контенту на телебаченні знизилася з 28% до 23%. Україномовних газет, за даними "Простору свободи", за підсумками 2014 року було менш ніж 30%, журналів — 10%. Здається, це більш ніж переконливе свідчення, що про паритетне становище україномовного і російськомовного культурного продукту геть не йдеться, і проблему треба розв'язувати, шукаючи інструменти впливу на власників медіа. І цими інструментами цілком можуть бути і квоти, і пільги, і тиск громадськості.

Тож такі дискусії неминучі й украй потрібні, й сам факт їх наявності був би очевидним досягненням, якби це було справді професійне обговорення, а не маніпулятивна істерика із ухилом у звичне й, слово честі, небезпечне вже "какая-разніца-на-каком-язикє".

Читайте також: Вбити у собі Путіна

Останній промовистий приклад – дискусія навколо квот на українську та україномовну музику в ефірі радіостанцій, яка явно тяжіє до закидання прихильників квот ущипливими категоричними аргументами на кшталт "у нас просто немає стільки україномовної музики, та ще й якісної, та ще й форматної, будете слухати суцільного "івобобула"". У відповідь залишається хіба не менш емоційно закликати врешті помітити, наприклад, GrozovSka Band, Vivienne Mort та десятки інших виконавців, яких чомусь на радіо не дуже чути, а вони, як не дивно, є. І це чублення буде вічним, хоча натомість можна було б цілком конструктивно обговорювати варіанти дружнього і для радіоринку, і для виконавців застосування квот — пожанрового підходу до квотування, поступового збільшення відсотка квоти, оптимальної прив'язки квот до годин ефіру, вибору ефективних моделей на основі зарубіжного досвіду (благо, зразків різних країн світу безліч) тощо. До речі, відкритість до таких обговорень демонструють представники "з обох боків барикад", тільки чомусь ці підходи не стають домінантними, а подача проблеми у ЗМІ скидається на тенденційно висвітлену розмову сліпого з глухим. До слова, дискусії про наповнення телеефірів зазвичай розгортаються також подібним чином.

Тож головне, що заважає поступові у царині підтримки україномовного продукту — це категоричне небажання дійти згоди в засадничому: так, ситуація для нього несприятлива, і підтримка йому потрібна. Далі вже можна говорити про засоби. Але коли частина гравців, від яких це залежить, цю необхідність відкидають, що ще ми можемо отримати, крім істерики?

...менеджмент...

Ще одна біда — розрив між реаліями ринку культурного продукту й баченням чиновників від культури, які намагаються цю сферу регулювати, і часом методами доволі неоковирними. Це чи не найяскравіше проявилося під час обговорення недавньої ініціативи Мінкульту заборонити імпорт книг із Росії, яка викликала практично одностайну дуже насторожену реакцію книговидавців (за винятком тих українських гравців, хто розраховував значно розширити свою присутність на ринку, зайнявши звільнену нішу).

І видавці, і книготорговці, й керівники галузевих асоціацій та ініціатив розкритикували пропозицію влади, апелюючи до того, що така заборона без попередніх заходів щодо нарощення потенціалу імпортозаміщення викличе зростання контрабандного сегменту, позбавить український ринок нішової спеціалізованої літератури, а крім того, насправді сильно вдарить по виданню україномовної книжки, бо російські видавництва просто почнуть видавати свою продукцію, зокрема перекладну, тут (продавати права, видавати за субліцензією абощо). Натоміть українським видавцям, за їх словами, значно більше допомогли б мито на імпорт російської книжки, податкові пільги для них самих, впорядкування питань авторських прав, промоція читання, розвиток книготоргівельної мережі, підтримка перекладів тощо.

Читайте також: Про хитру хохляцьку морду

Із того самого ряду прикладів — програма "Українська книга" (фінансування закупівлі книг для бібліотек), якій закидають непрозорість розподілу коштів і тендерних процедур та й загалом неефективність.

Без сумніву, це питання взаємодії "чиновник — культура" так само засадниче. Потрібен культурний менеджмент, і скорше це мають бути агенції, що працюють за методом грантів та проектів, ніж дивна агонізуюча конструкція, смислом існування якої є плекання старорежимних бюрократичних процедур.

...і світобачення

І нарешті last but not least. Підтримка україномовного продукту має змінити вектор, стати (умовно назвімо це так) глобально орієнтованою. Нам украй потрібно позбутися звички сприймати світ за допомогою посередників, зокрема й мови-посередника. Замість засилля російських серіалів на телебаченні ми цілком заслуговуємо дивитися серіали польські чи англійські, американські чи корейські тощо, із хорошою українською озвучкою. Замість читати світових гуру бізнесу в російському перекладі ми цілком можемо читати їх українською. Замість поринати в ідеологічно заангажовані нетрі російської Вікіпедії ми спокійно можемо написати свою. Нам потрібні масштабні огляди зарубіжної преси та книжкових новинок, сприяння перекладові українських авторів за кордоном, забезпечення присутності України на міжнародних культурних подіях. Продовжувати можна до нескінченності.

Підтримка перекладацької діяльності в усіх сегментах культури могла би стати дуже плідним напрямком і стимулювання українського культурного продукту, і розвитку української мови як такої (бо вона таки потребує впорядкування багатьох сегментів професійної термінології), і залучення нас до світового контексту. Утім, нею це питання глобалізації української культури не обмежується. Перестати дивитися на світ крізь шпаринку у залізній завісі, крізь призму колишнього імперського центру означає, зокрема, й заново вивчити у школах свою культуру, сучасну й минулу, таку, як вона є, а не овіяну радянськими стереотипами хуторянщини.

Але для цього завдання потрібні — всього-на-всього — амбіція, самоповага і бажання не бути вічною УРСР. Себто розруха, як завжди, у головах.

Приєднуйтесь також до групи ТСН.Блоги на facebook і стежте за оновленнями розділу!

Відправити другу Надрукувати Написати до редакції
Побачили помилку - контрол+ентер
Останні Перші Популярні Всього коментарів: 13
Вибір редакції