Міфологічна історія Росії

© Reuters
У Росії почалася велика історична ревізія. І немає значення, хто в Росії при владі, – міфологія  завжди перемагатиме. 

У Росії остаточно заплуталися з імперською ідеологією. З одного боку відбуваються вшанування жертв більшовицького терору, а з другого – все частіше з'являються думки про те, що не все так погано було в СССР. Ба більше – трагедія була якраз в тому, що Союз розвалився.

В одних газетах пишуть про російських дворян, про їхню високу духовність, згадують не злим, тихим словом Солженіцина, а в інших – про те, "за что рубили белых" і вже позитивно пишуть про Фурманова, як видатного письменника з його романом "Чапаєв".

"Для России, с ее гигантской территорией и несметным количеством полезных ископаемых в ее недрах, никакой альтернативы "красной модели" нет и быть не может, и история это доказала, – пише Ілья Пожидаев в "Литературной Газете" і застерігає: – Речь при этом идет не о государстве Хрущева, Брежнева, Черненко и прочих подобных маразматиков. Они-то как раз в силу своей абсолютной государственной бездарности и идиотичности, в конечном счете, и заложили наш нынешний империалистический фундамент. А речь идет о Ленине, Сталине, Мао, Дэне, Хо Ши Мине, Кастро, Насере и иных крайне немногочисленных управленческих гениях такого масштаба. Так вот единая нация возможна лишь при них и при их политике".

Читайте також: Путіно-Ленін

І це пише не пенсіонер, а молодий літератор, який саме в цих майстрах терору і бачить майбутнє Росії. Пише він в день, коли Росія святкує вже дванадцятий раз "День народного единства".

У 2005 році, коли Росія ще перебувала в стані виборсування з твані більшовицької ідеології, Вова Путін вирішив вигадати "Главный российский национальный праздник", але так, аби він менш-більш збігався зі святкування 7 листопада. Відмінити його виявилося неможливим, бо народ уже звик того дня розслаблятися, їздити на дачу і тужив за парадом.

Почали шукати щось героїчне, копали, копали і от викопали: "4 ноября 1612 года воины народного ополчения под командованием Кузьмы Минина и Дмитрия Пожарского штурмом взяли Китай-город, освободив Москву от польских интервентов".

Яким чином ця перемога могла б стати загальноросійською, ніхто не вияснив. Бо сильно сумніваюся, що кавказці чи там волзько-уральські й сибірські народи побачили у цій даті щось для себе святкове. Але нічого. Включили народну ініціативу. Назвали "День России", але потім подумали і уточнили: "День народного единства".

“В епоху Путіна почалася глобальна переоцінка історичних подій.”

Юрій Винничук

Історики не спали і відразу вдарили на алярм. По-перше, це дивне свято жодним чином не може об'єднати всі народи федерації, більшість із яких на ту пору жила, не відаючи ще світла кремлівських зірок. По-друге, після того, що сталося у 1939 та після Катині якось не пасує головне свято Росії будувати на російсько-польській війні.

Тим більше, що трактувати це як перемогу над поляками історично неправильно. Адже поляків у війську загарбників було, як кіт наплакав, а найбільше там було українців, білорусів, литовців, ба навіть самих московитів, не рахуючи найманців із Європи – німців, шотландців, французів. Та й то ще не все, бо дата не точна, а головне, що святкувати нема що. Після того, як Москву звільнили, ще шість років у державі панувала "смута" – війна з інтервентами й міжусобиці продовжувалися. То який же то "День народного единства"?

Перше празднічноє шествіє почалося 4 листопада 2006 року, але тут і вилізли з усіх дір ті, кого явно не хотіли на цих "імєнінах путінського сєрца" бачити. А саме "Движение против нелегальной эммиграции". Це ті, що бриють голови, борються за "этническую чистоту России" і луплять "чорножопих". І вилізло їх кілька тисяч та ще й з лозунгами "Россия для русских!". Така сама хвиля прокотилася не тільки по Москві, але й по всіх великих містах. У результаті опозиційна преса назвала це збіговисько "Днем фашиста". Влада кинулася розганяти й арештовувати, але серйозного нічого пришити не могли. І така картина продовжується щороку. При чому кількість націоналістів невмолимо зростає.

Читайте також: Розділяй і владарюй

Цього року на "День единства" відкрили пам'ятник Володимиру Великому. І знову завирували дискусії, в яких одні російські історики зчепилися з іншими. Думка про те, що Володимир до Москви не має жодного стосунку і насправді такий пам'ятник "есть, прежде всего, признак усиления религиозной экспансии в России", де церква "превратилась в своеобразного олигарха, обладающего огромной финансовой мощью", перекривається версією про те, що "Владимир сотворил ту самую общность, которую мы сейчас называем Русским миром".

Тим часом поява пам'ятника Володимиру у Москві цілком логічна після того, як два роки тому Путін заявив у Криму, що "ведь именно здесь, в Крыму, в древнем Херсонесе… принял крещение князь Владимир, а затем и крестил всю Русь". Після того, як Херсонес, "сакральная точка русской культуры, вернулся в Россию" уже залишався тільки один крок до пам'ятника.

Хитання в російській імперській ідеології тягнуться ще з царської епохи. Вона залишалася стабільною, але піддавалася різноманітним трансформаціям. Стрибки від однієї крайності до іншої стали вже звичними. В епоху Путіна почалася глобальна переоцінка історичних подій. Безліч доморощених істориків викинули на книжковий ринок Росії свої опуси, в яких то доводять древність російської нації і її походження від гіпербореїв, то з піною в роті переконують, що України ніколи не існувало. На місці науки історії постала ненаукова міфологія. І ось уже Гундяєв, він же Кіріл, пише книжку "Святой Василий: Цивилизационный выбор Руси" так, наче знав князя особисто, бо відкриває читачам такі речі, про які науковці досі ні сном, ні духом нічого не знали.

І так виглядає, що це тільки початки великої історичної ревізії. І немає значення, хто в Росії при владі, – міфологія завжди перемагатиме. 

Приєднуйтесь також до групи ТСН.Блоги на  facebook  і слідкуйте за оновленнями розділу!

Відправити другу Надрукувати Написати до редакції
Побачили помилку - контрол+ентер
Останні Перші Популярні Всього коментарів: 8
Вибір редакції