Нестримна потреба тиранії

Здається, Путін воліє померти, затиснувши пальці на шматкові української землі, якщо вже не вдалося дістатися до горла.

Якщо роками переконувати народ у його величі, то він у це свято повірить і продовжить вірити, навіть якщо почнеться розруха, криза, ба навіть голод.

Так сталося й з Донбасом, який переконували у його величі, у тому, що він усіх годує. Так було і з Росією, яку імперська, а пізніше совєтська пропаганда протягом цілих сторіч возвели на вершину світу. У Росії все було велике: сама держава, література, мистецтво, природні багатства, армія…

Показушно-потьомкінська Росія була потрібна і царям, і партійним бонзам. Історик Васілій Ключєвскій писав у 1904 році: "История России есть история страны, которая колонизуется. Область колонизации в ней расширялась вместе с государственной ее территорией".

Російська імперія мала такі самі колонізаційні амбіції, що й Португальська чи Іспанська, конкуруючи з Австрійською, Османською, Британською, Французькою та Японською. І треба сказати, що вона виявилася найуспішнішою, бо пережила їх усіх. Хоча, щоправда, і втратила багато своїх територій.

Підраховано, що Московська держава, Росія і СССР разом контролювали 65 млн кв км. Це значно більше, ніж Британська імперія (45 млн кв км) і Римська (30 млн кв км).

Щойно з продажем Аляски у 1867 році територія Російської імперії почала скорочуватися. Після революції Росія втратила Польщу, Прибалтику, Фінляндію, а перед тим колонії у Китаї. Але це не завадило мріяти про Константинополь і Єрусалим.

Хворобливе бажання примножувати територію живе й досі. І дарма, що фізичних сил, економічних засобів і людських ресурсів не вистачає, аби бодай втримати те, що вже є, бажання розростатися нестримне і непроминальне.

Вже у ХІХ сторіччі стало зрозуміло, що контролювати таку велику територію не просто. Враховуючи швидкість комунікації того часу, соціологи вважають, що держава не могла контролювати територію, радіус якої переважав 400 км. А тим часом відстань від Санкт Петербурга до Петропавловська Камчатського складала 9 500 км.

Спрага величі брала гору над здоровим глуздом. І бере гору й зараз. Російські бойовики радісно пишуть на танках "На Львов", "На Варшаву", "На Берлин". А деякі мріють і про завоювання Америки.

Прагнення якомога більшого простору для себе, можливо, пояснюється прагненням убезпечити себе від ворога. Це те саме, як новітні чиновники й державні мужі намагаються для своїх обійсть загарбати якомога більше гектарів. Велика площа приватного маєтку видається їм безпечнішою і затишнішою.

Колонізуючи території з чужим і ворожим для себе населенням, Росія змушена була творити міф величної нації, яка є старшим братом, хоча насправді росіяни були одним з наймолодших народів імперії.
І справді, велика площа мала свої переваги у випадку війни. Саме вона врятувала Росію від повного розгрому під час війни з Наполеоном і відіграла важливу роль під час Другої світової. Разом, звісно, із бездоріжжям, яке давно стало візитівкою Росії ще від царя-батюшки.

Але була одна проблема. У той час, як інші імперії були розділені зі своїми колоніями морями та океанами, Росія розширялася винятково суходолом. Алєксандр Еткінд дуже точно охарактеризував цей спосіб колонізації у книзі, яку так і назвав: "Внутренняя колонизация".

Там же він наводить приклади, які не можуть не дивувати. Адже признайтеся, кожен із нас вважає, що подорож океаном забирає куди більше часу, аніж суходолом. А насправді усе навпаки. Щоправда, лише у випадку з Росією.

Отже, в середині XVIII сторіччя німецький учений Герхард Фрідріх Міллер організував російську експедицію в Сибір. Довжина його маршруту – пішки, верхи і на санях – дорівнювала майже довжині екватора, і він здолав цю відстань за десять років. По воді капітан Кук огинав земну кулю три роки. У мирний час перевозити вантажі з Архангельська морем до Лондона було швидше і дешевше, ніж з Архангельська суходолом до Москви. У військовий час вантажі і війська пливли з Гібралтара в Балаклаву швидше, ніж їхали з Москви до Криму. На початок XIX сторіччя постачати вантажі в російські бази на Алясці було в чотири рази дешевше плаванням через три океани, аніж сухопутним шляхом через Сибір, і до того ж безпечніше. Саме так, кругосвітнім плаванням з Петербурга або Одеси, імперія доставляла зерно і олію в Російську Америку ("История Русской Америки",1997).

На транспортування хутра з Аляски через Сибір до Китаю йшло два роки; американські кораблі достачали його за п'ять місяців. І технічно, і психологічно Індія була ближча до Лондона, ніж багато губерній Російської імперії до Петербурга. Океани сполучали, а земля розділяла. "У морі були вороги і пірати, але не було підданих – чужих, бідних, невдоволених або непокірних народів, яких треба було утихомирювати, вивчати, переселяти, освічувати, обкладати податками, набирати з них рекрутів, відповідати за них перед світом, – пише А. Еткінд. – Теоретично вектори зовнішньої і внутрішньої колонізації протистояли один одному. На практиці вони перетиналися і навіть зливалися. Як дві голови російського орла, що виростали з замалого для них тіла, два вектори колонізації конкурували за обмежені ресурси – людські, інтелектуальні, фінансові".

Нічого не змінилося й зараз. Росія не в змозі й далі контролювати геть усю свою територію, тому її стали колонізувати корейці та китайці. Мінусовий приріст російського населення компенсується значним приростом серед представників азійських та кавказьких народів.

Колонізуючи території з чужим і ворожим для себе населенням, Росія змушена була творити міф величної нації, яка є старшим братом, хоча насправді росіяни були одним з наймолодших народів імперії.

Врешті-решт, забава у велику націю зіграла поганий жарт, бо викликала протистояння інших народів і ненависть до "старшого брата". Після розлучення у пересічного росіянина залишився неприємний осад – усі народи, що відкололися, миттю перетворилися на зрадників та невдячних негідників. А звідси постійно тліюче бажання повернути їх у назад у російське стійло.

В одному романі я читав про скупаря, який перед смертю попросив принести йому торбу, сховану у тайнику. Коли поклали її йому на груди, він вчепився в неї своїми сухими збілілими пальцями і помер зі щасливою усмішкою. Торба виявилася повна грошей.

Здається, Путін теж воліє померти саме так: затиснувши пальці на шматкові української землі, якщо вже не вдалося дістатися до горла. І не він один.

Посол Сигізмунд Герберштейн у XVI сторіччі писав про росіян: "Важко зрозуміти, чи то народ через свою грубість відчуває потребу у володареві-тирані, чи то через тиранію володаря сам народ стає таким грубим, бездушним і жорстоким".

Приєднуйтесь також до групи ТСН.Блоги на facebook і стежте за оновленнями розділу!

 

Залиште свій коментар

Аватар
Залиште свій коментар

Коментарі до посту

Останні Перші Популярні Разом коментарів: