Нестримна потреба тиранії

© Reuters
Здається, Путін воліє померти, затиснувши пальці на шматкові української землі, якщо вже не вдалося дістатися до горла.

Якщо роками переконувати народ у його величі, то він у це свято повірить і продовжить вірити, навіть якщо почнеться розруха, криза, ба навіть голод.

Так сталося й з Донбасом, який переконували у його величі, у тому, що він усіх годує. Так було і з Росією, яку імперська, а пізніше совєтська пропаганда протягом цілих сторіч возвели на вершину світу. У Росії все було велике: сама держава, література, мистецтво, природні багатства, армія…

Показушно-потьомкінська Росія була потрібна і царям, і партійним бонзам. Історик Васілій Ключєвскій писав у 1904 році: "История России есть история страны, которая колонизуется. Область колонизации в ней расширялась вместе с государственной ее территорией".

Російська імперія мала такі самі колонізаційні амбіції, що й Португальська чи Іспанська, конкуруючи з Австрійською, Османською, Британською, Французькою та Японською. І треба сказати, що вона виявилася найуспішнішою, бо пережила їх усіх. Хоча, щоправда, і втратила багато своїх територій.

Підраховано, що Московська держава, Росія і СССР разом контролювали 65 млн кв км. Це значно більше, ніж Британська імперія (45 млн кв км) і Римська (30 млн кв км).

Читайте також: Російсько-українське майбутнє. Ментальний розлом

Щойно з продажем Аляски у 1867 році територія Російської імперії почала скорочуватися. Після революції Росія втратила Польщу, Прибалтику, Фінляндію, а перед тим колонії у Китаї. Але це не завадило мріяти про Константинополь і Єрусалим.

Хворобливе бажання примножувати територію живе й досі. І дарма, що фізичних сил, економічних засобів і людських ресурсів не вистачає, аби бодай втримати те, що вже є, бажання розростатися нестримне і непроминальне.

Вже у ХІХ сторіччі стало зрозуміло, що контролювати таку велику територію не просто. Враховуючи швидкість комунікації того часу, соціологи вважають, що держава не могла контролювати територію, радіус якої переважав 400 км. А тим часом відстань від Санкт Петербурга до Петропавловська Камчатського складала 9 500 км.

Спрага величі брала гору над здоровим глуздом. І бере гору й зараз. Російські бойовики радісно пишуть на танках "На Львов", "На Варшаву", "На Берлин". А деякі мріють і про завоювання Америки.

Прагнення якомога більшого простору для себе, можливо, пояснюється прагненням убезпечити себе від ворога. Це те саме, як новітні чиновники й державні мужі намагаються для своїх обійсть загарбати якомога більше гектарів. Велика площа приватного маєтку видається їм безпечнішою і затишнішою.

“Колонізуючи території з чужим і ворожим для себе населенням, Росія змушена була творити міф величної нації, яка є старшим братом, хоча насправді росіяни були одним з наймолодших народів імперії.”

І справді, велика площа мала свої переваги у випадку війни. Саме вона врятувала Росію від повного розгрому під час війни з Наполеоном і відіграла важливу роль під час Другої світової. Разом, звісно, із бездоріжжям, яке давно стало візитівкою Росії ще від царя-батюшки.

Але була одна проблема. У той час, як інші імперії були розділені зі своїми колоніями морями та океанами, Росія розширялася винятково суходолом. Алєксандр Еткінд дуже точно охарактеризував цей спосіб колонізації у книзі, яку так і назвав: "Внутренняя колонизация".

Там же він наводить приклади, які не можуть не дивувати. Адже признайтеся, кожен із нас вважає, що подорож океаном забирає куди більше часу, аніж суходолом. А насправді усе навпаки. Щоправда, лише у випадку з Росією.

Отже, в середині XVIII сторіччя німецький учений Герхард Фрідріх Міллер організував російську експедицію в Сибір. Довжина його маршруту – пішки, верхи і на санях – дорівнювала майже довжині екватора, і він здолав цю відстань за десять років. По воді капітан Кук огинав земну кулю три роки. У мирний час перевозити вантажі з Архангельська морем до Лондона було швидше і дешевше, ніж з Архангельська суходолом до Москви. У військовий час вантажі і війська пливли з Гібралтара в Балаклаву швидше, ніж їхали з Москви до Криму. На початок XIX сторіччя постачати вантажі в російські бази на Алясці було в чотири рази дешевше плаванням через три океани, аніж сухопутним шляхом через Сибір, і до того ж безпечніше. Саме так, кругосвітнім плаванням з Петербурга або Одеси, імперія доставляла зерно і олію в Російську Америку ("История Русской Америки",1997).

На транспортування хутра з Аляски через Сибір до Китаю йшло два роки; американські кораблі достачали його за п'ять місяців. І технічно, і психологічно Індія була ближча до Лондона, ніж багато губерній Російської імперії до Петербурга. Океани сполучали, а земля розділяла. "У морі були вороги і пірати, але не було підданих – чужих, бідних, невдоволених або непокірних народів, яких треба було утихомирювати, вивчати, переселяти, освічувати, обкладати податками, набирати з них рекрутів, відповідати за них перед світом, – пише А. Еткінд. – Теоретично вектори зовнішньої і внутрішньої колонізації протистояли один одному. На практиці вони перетиналися і навіть зливалися. Як дві голови російського орла, що виростали з замалого для них тіла, два вектори колонізації конкурували за обмежені ресурси – людські, інтелектуальні, фінансові".

Нічого не змінилося й зараз. Росія не в змозі й далі контролювати геть усю свою територію, тому її стали колонізувати корейці та китайці. Мінусовий приріст російського населення компенсується значним приростом серед представників азійських та кавказьких народів.

Читайте також: "Язык общения – русский"

Колонізуючи території з чужим і ворожим для себе населенням, Росія змушена була творити міф величної нації, яка є старшим братом, хоча насправді росіяни були одним з наймолодших народів імперії.

Врешті-решт, забава у велику націю зіграла поганий жарт, бо викликала протистояння інших народів і ненависть до "старшого брата". Після розлучення у пересічного росіянина залишився неприємний осад – усі народи, що відкололися, миттю перетворилися на зрадників та невдячних негідників. А звідси постійно тліюче бажання повернути їх у назад у російське стійло.

В одному романі я читав про скупаря, який перед смертю попросив принести йому торбу, сховану у тайнику. Коли поклали її йому на груди, він вчепився в неї своїми сухими збілілими пальцями і помер зі щасливою усмішкою. Торба виявилася повна грошей.

Здається, Путін теж воліє померти саме так: затиснувши пальці на шматкові української землі, якщо вже не вдалося дістатися до горла. І не він один.

Посол Сигізмунд Герберштейн у XVI сторіччі писав про росіян: "Важко зрозуміти, чи то народ через свою грубість відчуває потребу у володареві-тирані, чи то через тиранію володаря сам народ стає таким грубим, бездушним і жорстоким".

Приєднуйтесь також до групи ТСН.Блоги на facebook і стежте за оновленнями розділу!

 

Відправити другу Надрукувати Написати до редакції
Побачили помилку - контрол+ентер
Останні Перші Популярні Всього коментарів: 6
  • Alexandr Zaytsev Alexandr Zaytsev 30 серпня, 18:58 Згоден 8 Не згоден 5 В міф про "старшого" брата можуть вірити тільки повні невігласи. Проста математика початкових класів: Скільки років Києву а скільки Москві? Тож це Москва годиться Києву не те що в дочки, а у внучки. Це по-перше. А по-друге: Московія, як вона насправді називається, тому що до русі, підкреслюю КИЇВСЬКОЇ, ніякого відношення не має, просто Петру Першому після прочитання якоїсь книжки ця назва так сподобалась, що він не придумав нічого кращого як взяти і вкрасти цю назву, і перейменував Московію на Русь, а далі на Росію. І ця "імперія" завжди будувалась на обмані, лицемірстві та зраді. Згадайте наприклад знищення Запорізької Січі, а до того, як розвели Хмельницького, це те що стосується України, інші держави постраждали не менше. відповісти цитувати Дякуємоспам
Вибір редакції