Британців, які проголосували за вихід з ЄС, увели в оману, - і лідери Brexit це визнали.
Я пишу цей блог в літаку з Лондона до Києва. Я щойно покинув місто, де проєвропейці буквально плачуть, читаючи газети в метро або заповнюючи стрічки на Facebook гнівними постами: сум, злість, заперечення - "Мабуть, уряд може проігнорувати результати?" або "Ми можемо провести новий референдум?". Малоймовірно…
І також прийняття – гірке, але з відтінком провини. Голосувати за вихід з ЄС для нас, лондонців, здається, невдячно, ксенофобно і по-дурному. Але хто ми такі, щоб говорити бідним цієї нації, що вони повинні прийняти ще більше іммігрантів, які працюють за низьку плату, і ділити кошти нашої країни, щоб допомогти розвиватися ще біднішим? Але, ймовірно, не тут проблема. Люди проголосували не проти солідарності, а якраз проти уряду. Нарешті виборча система наділила людей правом голосу, який насправді мав значення (на відміну від парламентських виборів, де великі, старі партії завжди перемагають). Вони вирішили проголосувати проти політичного класу, який толерує гротескну нерівність, яка постійно зростає. То чому ми настільки здивовані?
Проблема полягає в тому, що цих людей увели в оману. Лідери двох кампаній на підтримку виходу Британії з ЄС Борис Джонсон і Найджел Фарадж – заможні консерватори. Те, що їм вдалося очолити народне повстання, – сміховинно і водночас страшно. Це обвинувальний вирок британській політиці, ЗМІ… і опозиційній Лейбористській партії. Лідери Brexit знали, що вихід з ЄС не принесе того результату, який вони обіцяли народу: вони вже визнали, через два дні після оголошення результатів, що ні держвитрати на охорону здоров'я не збільшаться, ні потік іммігрантів не скоротиться.
А я лечу в країну, де тисячі людей загинули після проєвропейського повстання. Я знаю: не зовсім точно говорити, що українці "померли за Європу", бо, передусім, Майдан боровся проти клептократії і жорстокості правоохоронних органів, об'єднавши людей із різним ставленням до Брюсселя. Але я все ще думаю, що ті українці, які першими прийшли на Євромайдан в листопаді 2013 року, розмахуючи прапором ЄС, мали рацію. Вони сприймали асоціацію з Євросоюзом як можливість забезпечити процвітання і верховенство права в Україні, і зупинити верховенство Сім'ї і згубний вплив путінського Кремля.
Прикро, якщо тепер цій ідеї дозволять зав'янути. ЄС справді є усім цим: співпрацею, солідарністю між народами, свободою пересування, нормами, які запобігають корупції, механізмами гарантування демократії і свободи слова. І те, що ці норми і механізми не працюють настільки добре, як повинні (наприклад, занадто мало заходів було вжито проти авторитарних рухів в Будапешті і Варшаві) - не привід викидати на смітник увесь проект!
Перемога Brexit – це складова феномену поновного націоналізму в усій Європі. І в усій Європі цей націоналізм є лише формою популізму, за допомогою якого цинічні політики здобувають підтримку, апелюючи, радше, до людських сердець, ніж розуму, потураючи племінним інстинктам. Легше переконати людей перекидати провину на іноземців для того, щоб не говорити про складні проблеми і не закликати еліту відмовитися від привілеїв.
Подібний тренд існує й в Україні. Звичайно, в державі, яку атакує інша, де військові помирають щодня, ситуація інакша: закономірно, що люди патріотично й емоційно ставляться до своєї національної ідентичності. За таких обставин політики всіляко заохочують націоналістичні настрої: це необхідно для бойового духу. Але також це допомагає гасити інакомислення. Я це завжди спостерігаю в тому, як деякі українці реагують на критику влади з боку журналістів, ніби це атака на саму Україну. Це лякає. Hаціоналістична тенденція не повинна замінювати проєвропейську.
Петро Порошенко все ще рішуче проєвропейський у своїй риториці. Будемо сподіватися, що так воно і залишиться. Українці не помилися, захопившись Європою, це британці помиляються, тому що їх обманули безсовісні демагоги, їх підвела бездарна кампанія проєвропейської сторони. Попри усі недоліки, європейська єдність – найкращий спосіб посилити економіку Європи, зробити більш справедливими суспільства кожної з країн і протистояти разом Росії, Китаю, США і жорстокості світових ринків.
Тепер ЄС намагається зменшити руйнівні наслідки Brexit і уникнути розвалу. Існують ризики, що Франція, Нідерланди й інші країни вимагатимуть власних референдумів. Брюссель стоїть перед складним вибором: змусити Британію якнайшвидше вийти з ЄС і покарати нас якомога сильніше, аби відлякати інші країни від деінтеграції, чи домовлятися, щоб продемонструвати іншим країнам свою гнучкість, або ж навіть дати Британії час змінити думку. Я просто не знаю, який із цих варіантів найкращий. Я лише дуже сподіваюся, що вони виберуть правильний. І що українці збережуть віру навіть у цей похмурий час.
Приєднуйтесь також до групи ТСН.Блоги на facebook і стежте за оновленнями розділу!