Радше кривавий, ніж святий

© УНІАН
Або хто такий Григорій Петровський, на честь якого назвали Дніпропетровськ.

Від пам'ятника Григорію Петровському на дніпропетровській привокзальній площі залишились самі черевики. Незабаром із назви міста має зникнути і його прізвище: Комітет Верховної ради з питань державного будівництва і місцевого самоврядування підтримав проект постанови про перейменування Дніпропетровська на Дніпро. Саме так – "Дніпро" – місто зазвичай називають його мешканці. Але битву за Дніпро ще не виграно: Опозиційний блок хоче "протиснути" інше рішення, і перейменувати Дніпропетровськ на… Дніпропетровськ. Нібито на честь Святого Петра. Показово, що проект народного депутата Опозиційного блоку і екс-губернатора Дніпропетровщини Олександра Вілкула, за допомогою якого просувається ця ідея, має назву "Сохраним городу имя".

Та перш ніж вирішувати, чи слід зберігати ім'я Петровського, давайте розберемося, чим він заслужив те, що на його честь назване одне з найбільших українських міст.

Більшовицький підпільник

Свою політичну кар'єру Григорій Петровський, почав перед революцією 1905-1907 років. Він став членом тоді ще єдиної Російської соціал-демократичної робітничої партії. У 1903 році ця партія розвалюється на дві — меншовиків та більшовиків. І вказівки лідера більшовиків Леніна, які призвели до розколу партії, виконував саме Петровський.

Петровський з партійцями (другий справа)
sochived.info
Петровський з партійцями (другий справа)

Що з цього мала Україна? На той момент українству від "розборок" соціалістів було ні тепло, ні холодно. Однак подальше панування більшовиків вартувало Україні кільканадцяти мільйонів загиблих і закатованих. А соціалістичний рух відтоді отримав — як показало майбутнє — вельми радикальне і цілковито безпринципне відгалуження.

У Російській імперії бути опозиціонером до царської влади було справою ризикованою — можна було поплатитися свободою і кар'єрою. Царський уряд арештовує Петровського восени 1914 року. Більшовики любили розповідати, мовляв, за опозиційну діяльність. От тільки проявлялася вона у антивоєнній пропаганді. І якби він лише цим займався, було б ще півбіди – а от у поєднанні з контактами з німецьким генеральним штабом це тягнуло на державну зраду. Петровський, з огляду на стан війни, міг бути страчений, але відбувся засланням у Туруханський край, тобто – до Сибіру.

Емісар червоного Кремля

У період 1917-1921 років Григорій Петровський з'являється в Україні як емісар більшовицького уряду. У листопаді 1917 року його, як і його колегу Юрія П'ятакова та інших, ледь не роздерли на вулицях Києва конкуренти з білогвардійського табору. Представники умовно антикомуністичної Росії увірвались до штабу, звідки більшовики планували повторити щось на кшталт жовтневого перевороту.

Від неминучої смерті П'ятакова, Петровського і решту врятували представники Центральної Ради, які саме прибули на переговори. Не в ім'я гуманності чи збереження монополії на насильство, а тому що, за логікою центральнорадівців, це були "революційні демократи", а отже – ідейні однодумці.

Договір про утворення СРСР, де від УСРР першим стоїть підпис Петровського
buzina.org
Договір про утворення СРСР, де від УСРР першим стоїть підпис Петровського
Що від цього чудесного порятунку отримала українці, стало ясно вже в лютому 1918 року, коли Петровський разом із рештою учасників російської делегації у Бересті доводив німецькій та австрійській делегаціям, що, мовляв, Україна не становить жодної окремої величини. Промову, у якій міністр закордонних справ Української Народної Республіки Всеволод Голубович довів протилежне, представники Німеччини визнали блискучою. Берестейський договір, незважаючи на зусилля Петровського і компанії, був підписаний.

Читайте також: Перша Незалежність: символ чи реалії?

Весною 1918 року Петровський знов опиняється у Києві в тій самій ролі емісара. Тепер його офіційне завдання — підписати мирний договір між більшовицькою Росією і УНР. Це вимога німців — не випадає, щоб два союзники Німеччини воювали між собою. Навіть попри це "переговірний процес" рушив тільки після того, як війська УНР вибили червоних майже з усієї України. За цей час Петровський і компанія устигли сформувати в Києві розвідницьку мережу. Деякі історики стверджували, що у сіті більшовицьких агентів потрапив навіть Володимир Винниченко — і цим же пояснюють його дивовижну сліпоту щодо більшовицького наступу у січні 1919 року.

Після цього підтримка Петровським сталінської моделі утворення Союзу Радянських Соціалістичних Республік виглядає цілком логічною. Суть пропозиції Сталіна полягала в тому, що всі частини майбутнього Союзу мали бути просто складовими єдиної "робітничо-селянської держави". Хоча насправді це була Російська імперія 2.0.

Співтворець Голодомору

На початку 1930-х років Григорій Петровський обіймав посаду голови Всеукраїнського центрального виконавчого комітету. За тогочасною номенклатурою він фактично був головою уряду УСРР. І на цьому посту він не зробив нічого, щоб запобігти трагедії або полегшити долю голодуючих співвітчизників.

Знаючи звичку тоталітарної влади все вирішувати "колективно", тим самим в'яжучи всіх причетних круговою порукою, складно уявити, яким чином Петровський міг не стати співучасником геноциду. У 1932 році він бідкався на конференції Комуністичної партії більшовиків України щодо "великої плинності кадрів" у колгоспах. У перекладі на людську мову це означає незадоволення тим, що селяни просто розбігалися з колгоспів, шукаючи хоч якогось способу прогодувати сім'ї.

Вулиця українського міста під час Голодомору
Вулиця українського міста під час Голодомору

Більшість партійних діячів із біографією на кшталт Петровського розстріляли під час Великого терору. Петровський же навіть не був заарештований. Натомість у 1938 році його призначили заступником директора Музею Революції у Москві, і на цій посаді він спокійно дожив до пенсії, а потім і до смерті у 1958 році.

Петровський був занадто високопоставленим більшовиком, щоб його "порятунок" приписувати випадковості чи доброму настрою Сталіна. Останній взагалі не мав звички керуватися у політичних справах сентиментами чи емоціями. Петровський мав чимось заслужити свою долю. І не тільки лояльністю — лояльних пішаків у Сталіна вистачало. І "заслуги" Петровського, завдяки яким він уникнув долі своїх "колег", аж ніяк не були на користь Україні. Так само, як і Росії. Були вони на користь одній-єдиній структурі — вузькій секті фанатиків тоталітарного соціалізму, позбавлених поняття про честь і повагу до будь-чого, як і милосердя до всього живого. Єдиною справжньою метою ВКП(б) було захоплення влади в усьому світі і перебудова людської натури та життя згідно із власними садистичними теоріями.

Плата за вислугу

Частиною їхніх уявлень була ідеологізація всього суспільства згори донизу і відсутність будь-якої альтернативи. Саме тому радянська влада нікого не питала про бажання чи небажання жити, наприклад, у селищі Червонопрапорне чи в обласному центрі Дніпропетровську. Вона просто давала свої назви, таким чином позначаючи свою ідеологічну територію. А заодно прославляла своїх героїв або ж "розплачувалася" за послуги. Наслідки для тих, хто наважився б запропонувати будь-яку альтернативу, обернулися би щонайменше зламаним життям.

Місто Катеринослав перейменували на Дніпропетровськ 20 липня 1926 року – Петровський тоді був живий-здоровий і прожив іще понад тридцять років у більшовицькій державі, де на його честь називали села, станції, вулиці, сквери, радгоспи і велосипедний завод.

Пам
Пам’ятник Петровському у Дніпропетровському

Він не був ані засновником цього міста, ані його "славетним сином". Він народився на Харківщині і кілька років мешкав у Катеринославі, як, утім, і в інших містах – Харкові, Миколаєві, Києві, Москві. Його можна назвати видатним політичним діячем, але аж ніяк не українським – а тоталітарного режиму. То чого домагаються політики, заграючи з консерватизмом виборців та їхнім страхом перед змінами, а до того ж маніпулюючи релігійними почуттями?

Спроба маніпулювати законом — перетлумачити назву міста на честь комуністичного діяча в назву на честь Святого Петра — лише завуальовано виглядає як звичні політичні ігри на небажанні змін. За ідеями "перетлумачення" чи то в Дніпропетровську, чи то в ряді інших населених пунктів, ініційованими насамперед представниками певних політичних сил (переважно проросійського спрямування) стоїть надія і план. Надія, що теперішня гібридна війна буде програна, хоча б інформаційно, аби з'явилася чергова нагода повернути первісний зміст тоталітарних ідеологічних маркерів. І план – якщо не фізичного, то ментального повернення територій "назад у минуле", з такими звичними практиками: від телефонного права до міліцейського насилля, від обмеження пресування до обмеження свободи переконань.

Тож місто на Дніпрі, одне з найгероїчніших в теперішній обороні незалежності України, не може навіть у назві залишати зачіпок окупантам – так, як не залишило 2014-го своїми вчинками.

Приєднуйтесь також до групи ТСН.Блоги на facebook і стежте за оновленнями розділу!

Відправити другу Надрукувати Написати до редакції
Побачили помилку - контрол+ентер
Всього коментарів: 0
Вибір редакції